34.

Неділя проходить якось аж занадто тихо. Етан мовчить, а я, чомусь, хвилююся. І хоча знаю тепер, від дівчат, що він щось готує, та все одно сильно боюся, що Етан просто зникне з мого життя.

Так, він зробив погано і мені дійсно боляче, та ще більше болить від усвідомлення, що більше ніколи його не побачу. Ці кляті почуття ніяк не хочуть проходити і якщо так буде і далі, я сама побіжу до нього на зустріч. 

У понеділок зранку Рита мене забирає від Тані, і ми разом їдемо в університет. Я навіть щаслива від того, що можу вийти в люди, як то кажуть. Від сидіння в чотирьох стінах у мене почав їхати дах. Я все чекала, що зателефонує Етан. Так хотіла почути його голос. Та телефон мовчав, і разом з ним моє терпіння тріщало по швах. 

Ну хіба так важко набрати мій номер? Поговорити, пояснити все… Здається, я починаю розуміти дещо важливе! Етан не просто став частиною мого життя, він і є моїм життям. 

- Ти сьогодні мовчазна. Хвилюєшся? - питає Рита, паркуючи свій автомобіль на стоянці універу. Я ж у цей час шукаю серед інших автомобілів знайому спортивну машину білого кольору. 

- Дуже, - видихаю. - Етан мовчить, і в мене складається враження, що не сильно він хоче вибачатися. 

- Твоє враження хибне, - сміється подруга. - Етан кохає тебе. Навіть я вже з цим змирилася. Впевнена, скоро ти сама це зрозумієш. До речі, моя тобі порада. Не пробачай йому ось так одразу. Хлопець реально боляче тобі зробив. Думаю, що помучити трохи нашу зірочку буде доречно. 

Та яке помучити, чесне слово?! Мені головне, щоб він з'явився, а там видно буде!

Першу лекцію я пропускаю крізь вуха. Накручую себе настільки, що здригаюся від кожного шерхоту. З'являється бажання написати Етану першою і поділитися тим, що я про нього думаю. Та я тримаюся, хоча з кожною хвилиною робити це все важче й важче.

На великій перерві разом з Ритою прямую у їдальню. Чесно кажучи, їсти зовсім не хочеться, але сидіти за партою і дивитися в одну точку ще гірше. Коли до їдальні залишається кілька кроків, до моїх вух доноситься доволі знайома мелодія, і здається, не лише до мене. 

Навіть з кроку збиваюся, зрозумівши, що це пісня гурту "БезМеж". Рита також її чує і широко усміхається, а тоді хапає мене за руку й тягне на вихід, куди, крім нас, здається, поспішає весь універ. Не одразу вдається пробратися крізь натовп зацікавлених студентів. Краєм вуха чую вражені та розгублені голоси дівчат. Вони говорять про гурт і про те, які хлопці красені. 

І лише коли Рита витягує мене на  самісінький перед, я розумію, про що йде мова. "БезМеж" тут, у повному складі. Їх апаратура просто під відкритим небом і, здається, саме тут хлопці зібралися грати свою музику. 

Мій погляд зустрічається з поглядом Етана - і всередині все перевертається. Він такий красивий… і, здається, зібрався сам заспівати. Адам тримає у руках його гітару, а в Етана у руках мікрофон. 

Я знаю, що це за пісня, адже кілька разів була на репетиціях хлопців. Вона з нового альбому і сильно відрізняється від тих треків, котрі музиканти виконували раніше. Пісня має назву "Не вір мені більше" і дуже сильно підходить під цю ситуацію. 

Коли Етан починає співати, у мене серце вкотре робить кульбіт. А я й не знала, що у нього такий неймовірний голос. Усі навколо кричать та аплодують, а я стою, наче пам'ятник, і, здається, навіть не дихаю. 

- Цю пісню написав Етан… для тебе! - кричить мені на вухо Рита. - Твоя Танька поділилася. 

Для мене? Виходить, це зізнання у тому, що він мене обманював? 

"Не вір мені більше, тільки не залишай!

Не вір мені більше, просто мене кохай"

Він впевнений, що я не пробачу, але все одно бореться за те, що між нами було. Виходить, дійсно кохає?

Музика так різко зупиняється, і до мене запізно доходить, що, поринувши у власні роздуми, я прослухала більшу частину пісні. Ну нічого, думаю, у мене ще буде можливість почути її повністю. Натовп у мене за спиною кричить, пищить і просить ще, та Етан, здається, більше не збирається нічого виконувати. Він невідривно слідкує за мною, а коли починає говорити, я натягуюся, наче струна. 

- Вітаю вас усіх! Напевно, вам цікаво, що "БезМеж" забули на території вашого універу. Справа в тому, що ми тут для того, щоб повернути довіру однієї дівчини, яка дуже важлива особисто для мене. Крихітко, ти маєш знати, як сильно я тебе кохаю! Все, що я робив… було таким звичайним і зовсім не чіпляло. Та все змінилося, коли ти увійшла в моє життя. Я змінився. Дашо, я так сильно боюся тебе втратити. Ти все, що у мене є. Прошу, дай мені шанс все пояснити. Можеш більше не довіряти, я заслужив твою недовіру. Тільки не тікай. Прошу… 

- ДАЙ ЙОМУ ШАНС! - почали скандувати у мене за спиною. І байдуже, що студенти поняття не мали, хто така ця Даша. Головне, що просить про шанс сам Етан, і відмовити йому може лише божевільна. 

Інші хлопці з гурту також слідкують за нами, а особливо за мною. Вони чекають на якісь дії з мого боку, всі чекають. А  я просто стою, як ідіотка, і слова вимовити не можу. 

- Дашо, поговори з ним! - торкається мого плеча Рита і тим самим виводить мене з якогось заціпеніння. Я роблю перший невпевнений крок у бік Етана, а тоді й другий.

- Давай поговоримо, - мій голос надто тихий і зляканий, та Етан добре мене розуміє. Киває й обережно бере мою руку у свою. 

Натовп за нашими спинами радісно щось вигукує, а ми швидко прямуємо до автомобіля хлопця. Його пальці так обережно стискають мої, і це відчуття, коли він поруч, хочеться продовжувати ще і ще. 

- А де твоя машина? - Етан відчиняє для мене двері чорного позашляховика. 

- З нею сталася невелика аварія… - він посміхається, а я не можу зрозуміти, що тут смішного. 

- Аварія? Ти не постраждав? - уважно оглядаю хлопця з голови до ніг і, на щастя, не бачу видимих пошкоджень. Зате помічаю свій подарунок у нього на шиї. А це приємно. 

- Спасибі, що хвилюєшся за мене, крихітко, - в очах Етана стільки всього зараз, що важко розібрати щось конкретне.