Частина 31

        У призначене місце приїхали задовго до ймовірного бою.

         − Агресор буде штурмувати з півночі. Наше завдання − знешкодити техніку, щоб допомогти  ЗСУ зачистити їхню піхоту і не дати можливості їй прорватися в район Старого Салтова, який на разі наш. Задача зрозуміла? − спитав Джокер.

         − Так точно. − відповіла Анна.

         − А тепер бери лопату і копай ось тут. Будемо будувати умовний бліндаж... А ти думала. Нам тут головне вижити, а не кіно зняти, − вольовим тоном наказав чоловік. Він вийняв з пакета і протягнув Анні плащ-палатку − На, коли скажу, накинеш на себе і на собаку,    

         Анна хотіла говорити, мовчати було несила, бо так ще більше опановував страх:  

         − Якщо уважно стежити за картою бойових дій, то видно, що бої точаться на якійсь незначній території по кордону і воюючі сторони фактично відбивають один у одного якісь окремі невеликі населені пункти. Поясніть, що відбувається? Чому це так важливо?

         − Відбувається те, що ми копнули їх у дупу і стримуємо,  не даємо просунутися ні в одному напрямку, − сказав Джокер. − А важливо це з точки зору логістики і комунікацій. Противник не на своїй території. В якийсь момент закінчується пальне, боєприпаси, харчі. Це потрібно вчасно поповнювати. Якщо ми перекриємо їм цю можливість, то вони мусять здатися або загинути. Це саме вони зробили з нашими в Маріуполі.

         − Зрозуміло. А ви, − звернулася до Драйва, − як до війни адаптувалися, швидко? Я так розумію, що всі проходять якийсь період перелаштування.

         Боєць на позивний Драйв був статним, за багатьма мірками красивим чоловіком років п’ятдесяти − з овальним лицем, прямим носом, високою залисиною і живими, постійно на чомусь зосередженими очима. Він наче чекав на запитання до нього. Тому, будучи до цього моменту мовчазним, відразу почав говорити:

         − У багатьох − і чоловіків, і жінок, адаптація до війни, а особливо, якщо відразу потрапив у бій, так, як ти зараз,  найчастіше відбувається тривіально, − почав здалеку боєць. − Фізіологія реагує швидше, тому спочатку ти через шок за весь день з’їдаєш один бутерброд, який тобі турботливою рукою хтось насилу вкладає у долоню. А потім зриваєшся, де б не був і чимдужч біжиш під якийсь менш-більш дальній кущ. Весь день знов не можеш нічого їсти і тільки п’єш, щоб остаточно не обезводнитися і не впасти зі сил. Так організм реагує на страх. Тобі, ховаючи посмішку, пропонують якесь там активоване вугілля чи метоклопрамид. Ти винувато, відводячи погляд, береш і дякуєш, але марно: поки твій організм не подружиться зі своїм страхом, тебе нічого не врятує. Зазвичай, адаптація  відбувається паралельно з тим, як стають зрозумілими обстріли − звідки і що летить, прийняття того, що з кожним, теоретично, може прилетіти смерть − починає пристососуватися психіка. Перестають пітніти долоні при звуках автоматної черги. Ти починаєш вчитися дуже швидко бігати і розумієш, що вчитися треба постійно.  Але головне, ти починаєш бути людиною − з усім набором комплексів і недоліків, страхів, жалів, ненависті і любові.

         Психіка пристосовується повільніше. Згодом починаєш бачити кругом себе людей, відзначати їх особливості, розрізняти, хто з них як до тебе ставиться. Починаєш розуміти, що люди є найбільшою цінністю. Робишся більш сентиментальним і одночасно раціональним. З’являється бажання бути вдячним і неприховано виражати любов до побратимів, від яких залежить твоє тепер, завтра, часто − твоє життя. Починаєш любити їх простоту, їх брутальність, їх глузування, і навіть їх злість. Бо усе це тут натуральне і виправдане.

         Вони не вдають із себе героїв, вони також бояться: бути пораненими, бути убитими. Особливо вони бояться потрапити у полон. На цей випадок у кожного є граната, яку вони не використовують ніколи. Вона призначена лише для того, щоб, коли після бою над кимсь із них схиляться не свої, а орки − відправити їх побільше до праотців.  Вони уже потоваришували з цими думками і ті не лякають їх так, щоб кров застигала у жилах і паралізувала волю.  І в найдальші кущі вивільняти їх вони уже не бігають. І, головне − ти стаєш одним із них.

         Анна з відкритим ротом слухала, заворожена тоном і тембром голосу співрозмовника. І, коли той замовк, то не відразу зрозуміла, що продовження не буде. А відтак, коротко сказала:        

         −Дякую. Це сказано сильно і осмислено.

         − Ну, Драйв у нас вчений. Знаєш, яка у нього професія в миру? Коуч-тренер. Він нас усіх мотивує...

         Світало. Джокер, його напарник Драйв і Анна сиділи в засідці уже  годину, а рухів з боку противника не було. Анна дуже переживала, як покаже себе Везунчик. Вона періодично задобрювала пса смаколиками.

         − А скільки ще сидіти, − помітно нервувала Анна.

         − Скільки треба, стільки й сидіти. Ми один раз чотири години вичікували. Правда, Драйв?

         На цих словах, прикріплена до бронижелета Джокера, ожила рація.

         − Так, банда, передали, що орки пішли. Анно, відповзи далі і пильнуй пса.

         − Ага, − вхопила повідок і накрутила на руку дівчина. Затулила псові вуха долонями.

         − Ракету, − скомандував Драйв. − Так, засранці, отримайте. 

         Везунчик шарпнувся і заскавчав.

         − О, є один, − вигукнув Джокер. − Ракету.

         Анна  гладила по голівці пса і говорити до нього: «Тихенько, малий, усе добре, тихенько.... Боже, заради, Його тяжких страждань, будь милосердним до нас...». Знов затиснула псові вуха. Прозвучав вистріл − пес знов здригнувся, але залишився лежати.

         − Так, ще одну − і тікаємо, − крикнув Джокер. − Ракету!!!

         Анна дістала айфон і доки Джокер заряджав Джавелін навела  камеру, почала знімати. Однією рукою тримала  Везунчика за нашийник.

         Пролунав вистріл. Анна не встигла затулити псові вуха і той зірвався на ноги. Анні вдалося його стримати.