Частина 29

         Стінгер раптом втупився у прохід від вхідних дверей.

         − Зачекай трохи, мені потрібно з деким переговорити.., − піднявся назустріч прибулому.

         Анна також вдивлялася у постать, що, як привид, вимальовувалася під напівзатемниними висячими лампами, і не вірила своїм очам: перед нею стояв Богдан. Він також повернув голову, відреагувавши на чоловіка, який встав. Тому Анна швидко пірнула під стіл, наче до собаки.

         − Добре, я тут Везунчиком займусь, − кинула з-під столу.

         Богдан зі Стінгером сіли за вільний столик. А до Анни підсіла парамедик Наталя, здається так її звали. Ситий Везунчик вдоволено розтягнувся на доріжці, яка якраз була застелена під їхнім столиком, і спокійно  спав. Анна змушена була вилізти. Втім, бар почав наповнюватися відвідувачами і вони зі співрозмовницею загубилися у шумі та гамі.

         − Привіт, а ти що, нова дівчина Стінгера?

         − Та ні, ні, ми сьогодні разом працювали, то він запросив повечеряти.

         − Ну так, − недвозначно зреагувала жінка, кинувши погляд на квіти.

         − А це? − знайшлася Анна. − Це конфісковані. Уявляєш, ідемо до машини, а якийсь нахаба обриває клумбу. Ну, Стінгер, як бойовий пес − в стійку і: «стояти». Той бідолаха покидав квіти і навтьоки. То ж не було їх залишати на вулиці, правда ж?

         − Еге ж, а я вже подумала, що знайшлася у природі та, що нашого Стінгера прив’яже. А то гуляє такий породистий безхозний кіт насамоті... Ні, ну іноді якісь кішечки з’являються, але ненадовго.

         − А це хто з ним сидить, знаєш його?

         − А ти що, не знаєш? Його, мабуть, на кожному континенті знають... Ти що, не дивишся «Світ очима  Бо»?

         − Ні, це що, на Ютюбі?

         − Та всюди: Ютюб, Інстаграм, Тік-Ток... У нього мільйони підписників. Він дуже відомий блогер.

         − А як він опинився тут?

         − Там така історія душероздираюча. Він мав друга українця, який останнім часом жив в Штатах. Ну й Богдан там. Американець подорожував світом і захопив цим українського хлопця, а той його підсадив на скайдайвінг. Вони разом піднімалися на Кіліманджаро, про це є фільм. І тут двадцять четверте лютого... Що роблять ці хлопці? Беруть якийсь дорожезний Богданів квадрокоптер, напічканий різною сучасною мудрою технікою, купують бронежилети і їдуть в Україну. Обоє служили в ССО, аеророзвідка. Нещодавно Ананій загинув.

         − То його другом був Ананій Кирпа?

         − Так.

         − Господи, як шкода...

         − Так. Ми всі їздили прощатися. Відправили двохсотим, а ніяк не могли усвідомити, що його уже немає в живих.

         − А як це трапилося?

         − Він робив розвідку і його дрон виявили. Його накрили Градом. Він не сподівався. Отака ця війна. Ти можеш бути найкращим воїном, але проти ракет ти так само безсилий, як та маленька дівчинка, яка сьогодні померла.., − у жінки потекли сльози. − Я нічого не магла вдіяти. Воно таке крихітне...

         − Це не твоя вина, − взяла Анна Наталку за долоні і почала гладити. Це допомагало, вона переконалася на собаці. Він завжди від цього заспокоювався і розслаблявся. Жінка й справді невдовзі заспокоїлася. Повернувся Стінгер, підсів:

         − Ну що, красуні, кому кісточки перемиваєте?

         − Відомо кому − тобі, кому ж іще? − підморгнула Анні Наталя.

         − Джавеліно, підсунь-но мені мою тарелю, я доїм вечерю. Чи нести, щоб підігріли? − розмірковував вголос сержант. − А, тут вже нема що гріти... Ну, ви балакайте, я послухаю...

         − Та ось запитую дівчину, чи хотіла б побачити як Джокер криє ерефівські танки?

         − І що каже дівчина?

         − Дівчина хотіла б, − підтримала гру-розмову Анна.

         − Ну, тоді давай телефон, він тебе запросить...

         − Е-е-е, хвилинку, а я тут для чого? Хто кого куди запросить без мене?

         − Та ж Джокер Джавеліну на шоу. А ти про що подумав? − посміхнулася Наталя. − Чогось більшого я також не допущу... Диктуй телефон.

         Анна надиктувала.

         − А коли це можливо?

         − А це невідомо: може бути завтра уночі, а може бути за кілька днів. Це, як розвідка спрацює. Але, якщо вже тут, то, мабуть, скоро, так, Стінгере?

         − Так. А що, дівчата, може погуляємо у більярд?

         − Я не вмію у більярд гуляти, − відповіла Анна. − Я, як усі дівчата бавилася ляльками, потім грала у бадмінтон, тетербол...

         − Тетербол або зараз дуже модна у Європі гра спідбол, − підсів Джокер, чоловік Наталі.

         − Вперше чую. Як у це грають?

         − Це гра на двох. Можна руками відбивати мяч, але набагато цікавіше ракеткою, тоді мяч менший. Суть у тому, що відбивати можна тільки на своїй половині, а правила приблизно ті ж, що у волейболі і настільному тенісі...

         − Ну і вчому прикол? − докопувався Стінгер.

         − А прикол у тому, що мяч прикріплений до палиці жердиною і результат залежить лише від вміння гравця заплутати суперника, − закінчила Анна.

         − Боже, як усе складно... Я вже застарий для таких ігор, − видав Стінгер.

         − До того ж, після пива у таке не грають. Так, Джавеліно? Це рухлива гра. Для таких спритників, як ми...

         − Ти серйозно? − підійшла до Джокера Наталя і потягнулася до його вуха. − От я тобі зараз вухо надеру, нечемний хлопчиську...

         Джокер спритно вивернуся і обняв Наталю зі спини, скувавши її руки. А далі почав цілувати у ліве вухо. Анна зі Стінгером спостерігали за грою закоханих, нарешті той вигукнув:

         − Ну ви, як діти, ій-богу.

         − Класні такі..., −  не втрималася Анна.

         − А різниця у віці девять років, − шепнув їй на вухо непомітно сержант.

         Анна відреагувала міною, яка промовисто запитувала: «Серйозно»?