Частина 28

        Незчулася як опинилася в готелі.

         Анна присіла біля Везунчика, який уже помітно припадав на ліву лапу:

         − Ти ще ніколи не був так довго у наморднику, ніколи так довго не гуляв і ти великий молодець, ти про це знаєш? Зараз пообідаємо і відпочинемо.

         Поставила на зарядку айфон, зауважила незнайомий пропущений дзвінок. «Я занадто втомлена, щоб ще комусь відзвонювати. Потрібно буде − потелефонують вдруге. А ось про місце укриття треба було уточнити».

         Кожен раз, дістаючи з подарункового пакета їжу, подумки дякувала волонтерці «Мамі» і Марті. А Богові була вдячна за кожну мить свого життя, за людей, яких зустріла, за цю собаку, за можливість бути корисною і робити для когось щось потрібне...

          − Я піду прийму душ, а потім помасажую твої лапки...

         На знак згоди Везунчик поклав голову на передні лапи і вдав, що дрімає.

         Блаженно обливалася водою.

             &                                           &                                                 &

         Вона у саду. Крізь зелені крони дерев просвічує голубе небо. І враз світ, як стандартний аркуш паперу ділиться навпіл. На іншій, чорно-білій половині руїни від бомбардувань. Бачить, як з тієї чорно-білої половини на мирну летить літак, у неї над головою скидає бомби ... Вона стрімголов падає кудись униз...

         «Заради Його тяжких страждань будь милосердним до нас і до всього світу...».

             &                                            &                                                 &

         Перекрила воду і прислухалася.  повітряна тривога. Вибігла з душу, вхопила Вузунчика. «Малеча, ми не там, де просто «щось летить», ми там, де реально прилітає!». Сіла в кутку, наляканий спросоння собака  поряд... «Заради Його тяжких страждань будь милосердний до нас і до усього світу... Заради Його тяжких страждань будь милосердним...».

         Анна явно чула звук подібний на шипіння, а потім гучний ляскіт  −  так, наче вибухнула гіганська повітряна куля..

         − Що то було? − спитала у чергового у вестибюлі, коли відгула сирена, що сповістила про відбій.

         − Це спрацювала протиповітряна оборона. Неподалік збили ракету, − відповів поважно середнього віку чоловік. − Прошу пробачення, я помітив, що ви не ідете в укриття під час тривоги. Дозволю собі зауважити, що це надто, чоловік шукав слово, вочевидь, був російськомовним...

         − Легковажно? − поспішила  виручити його Анна і додала: − У вас гарна українська.

         Чоловік вдоволено посміхнувся:

         − Дякую, я стараюся. Так ось, це ще й надзвичайно небезпечно.

         − Я вже зрозуміла. Дякую, − відказала Анна. − А де найближче   укриття?

         − Всі ховаються в Метрополітені. Потрібно вийти з готелю і йти направо, перший поворот направо і там буде укажчик.

         − Правильно казати покажчик, − знов якомога привітніше посміхнулася Анна. − Ну, раз ви вже вчитеся...

         − Так, знаєте, ми усією сім’єю в один день вирішили, що будемо розмовляти тільки українською.

         − Це було свідоме рішення..., − констатувала  Анна.  

         − Так, звичайно, нас ніхто не спонукав і тим більше, не заставляв... Просто після цього нахабного вторгнення,  а ще більше після бомбардування площі Свободи, ми не хочемо говорити мовою окупанта.

         − Виходить, що так і є, як каже давня українська приказка: «Нема так зле, щоб не вийшло на добре». Ніхто і ніщо так не змогло здружити схід і захід, як ця війна і путін...

         − Так, так. Щось ще потребуєте?

         − Ні-ні, дякую за розмову. Хоча, може підкажете, де поблизу можна недорого повечеряти?

         − У нас можна замовити обід, а повечеряти... Можливо в кафе «Сабіна». Це нашою вулицею двісті метрів у бік площі.

         − Дякую, гарного закінчення дня.

         − І вам на все добре.

         Під хорошим враженням від розмови Анна почала аналізувати день. «Якщо не брати до уваги...

         Думки перебив телефонний дзвінок.

         − Слухаю.

         − Це Тарасюк, − відізвався керівник інформаційного відділу редакції каналу.

         − Я бачу.

         − Непоганий цей ваш сюжет з місця бомбардування. Як там, дуже небезпечно?

         − Можливо, щойно була знов тривога.

         − У нас також була... Матеріал з деокупованого села піде завтра, так, що можете трохи відпочити. Взагалі, без потреби не ризикуйте, якщо можете робити матеріали з безпечного місця, то робіть. У нас є домовленість з іншими каналами про обмін інформацією... Ми уже поділилися репортажем, а ще, може вам це буде приємно, його транслювали європейські канали, «Голос» також. Він хороший у плані, що доказує те, що раша воює проти цивільного населення... І можете зв’язатися з керівницею Фонду, вона цікавилася як ви працюєте. Я підтвердив усі ваші здобутки і успіхи...

         − Дякую вам.

         Увімкнула ноутбук. Повідомлення від Дмитра: «Вітаю. Хороші новини. Розмовляв з панею з Фонду. Підтвердила, що сума буде перерахована. Все складається якнайкраще. У нашій спільноті є виграшна лотерея і, можливо, нам додадуть якусь суму. Велике дякуємо. Вітання тобі від Нелі і від Тарасика. До зв’язку.

                  Отож, телефонувати у Фонд уже непотрібно. Анна підсіла до Везунчика і взялася масажувати йому хворі лапки. Для цього їх потрібно було помити. Робила це не вперше, механічно. Знов навернули думки і спогади.

                   Виявляється, природа заздрості є дуже багатогранна. Можна заздрити чиїйсь вдачі, яку виділяють і схвалюють інші, здібностям,  майстерності, статусу, багатству. Останні два подразники найпоширеніші серед людей. Анну оминуло це все. Вона мала своє випробування.