Частина 27

        Перший ранок перебування в Харкові привітав повітряною тривогою, яка оповістила про обстріли. Анна не уточнила напередодні, куди іти в укриття, тому взяла Везунчика і сховалася в душі. Карта показала, що червоні лише прикордонні області. «Дякую, Боже, що мама в безпеці», − подумала Анна.

         Відразу після сигналу відбою тривоги їй зателефонували і повідомили, що окупанти обстріляли  центральні райони міста, і, якщо хоче репортаж, то через п’ятнадцять хвилин має бути біля будівлі адміністрації.

         Група бійців підрозділу патрульної служби поліції  виїхала на місце події. Анна з місцевим оператор Вадимом в машині «Преса» вчепилися за хвіст патрульних. Біля розгромленого будинку вже надавали першу медичну допомогу парамедики, працювали пожежники.  Вадим відразу увікнув камеру і почав знімати.

          − Просто коментуй на диктофон усе, що бачиш, − крикнув Анні.

         До машини невідкладної допомоги батько на руках несе дитину. Мама біжить поряд і виє, як собака: «Спустились в підвал під час бомбардування, а нас засипало. Врятуйте мою дитину».

         Анна почала наговорювати текст: «Внаслідок обстрілів по житлових будинках поранено кілька осіб, в тому числі й ця дев’ятирічна дитина. Їх, коли переховувалися у підвалі від бомбардування ....»  

         «Уже на цю хвилину говорять про дев‘ятьох загиблих людей, серед яких п’ятимісячна дівчинка. Кров фонтаном б’є з рота дитини, медики надають першу допомогу».  

         Анні стало зле, вона бачила як дівчинку діставали з-під уже мертвого батька. Його тіло ще й досі лежить накрите простинею.

         − Що, вперше бачиш таке? − обережно спитав Вадим.

         − Так.

         − Вперше це виглядає дуже страшно. Потім звикається.

         Анна заторможеним поглядом втупилася в камеру, яку тримав твердою рукою колега:

         − Як можна до цього звикнути? − Раптом заверещала. − Де Везунчик, де мій собака?    

         − Ми не брали його зі собою. Мабуть в машині.

         − Де машина? − забігала на місці Анна.

         Вадим взяв її за руку і вони швидко пішли до машини. Везунчик заглядав й інтенсивно бив лапами у вікно заднього сидіння.

         − Малюк, вибач, як я могла тебе забути?... − обняла Анна собаку. Вона присіла на сидіння і гладила голівку пса, доки не заспокоїлися обоє.

         − На, напийся води, − простягнув Вадим паперовий стаканчик.

         Анна склала долоні докупи мисочкою і скомандувала: «Лий сюди».

         − На, мій хороший, на  − пий.

         Собака піднявся на передні лапи і почав хлебтати.

         − Та це навіть добре, що ти його залишила, бо у тому гармидері все одно б забула про нього, і він міг би загубитися, − заспокоював Анну Вадим.

         − Може й так... Але я про нього зовсім забула, розумієш?         

         − Нічого дивного, ти увімкнула професіонала-репортера: бути першим. І ми з тобою зняли ексклюзивний матеріал...

         −  Знаєш, мене щось не тішить ця ексклюзивність  −  забагато стресу.

         −  Так , стресу тут багато, ти права.

         Вийшли з машини. У полі зору опинився командир підрозділу. Анна помахала рукою, він у відповідь покликав.

          − Пішли, нас кличуть, − звернулася до оператора.

          − Пиши усе, що говорять, − порадив чоловік. − Краще потім викинути, ніж шкодувати, що не скористалася інформацією.

          − Стріляли з реактивної артилерії «Смерч» і «Ураган». Снаряди також влучили у  дитсадок, що розташований поряд. На щастя, там ще нікого не було, навіть працівників. Хочете ще щось побачити? − спитав сержант. − Можемо поїхати в село Циркуни, яке нещодавно звільнили. Звідси уже недалеко. Але потрібно зачекати, бо ми тут будемо ще трохи зайняті − треба протокол скласти...

          − Ти як, Вадим? Я б поїхала...

          − А мене конче потрібно, ти сама не справишся? Я б поїхав у студію і підготував цей сюжет. Ти ж його маєш сьогодні відіслати, по гарячих слідах?

         − Дійсно, тоді їдь, а я зніму там на айфон.

         Обмінялися телефонами і Вадим поїхав.

         − А де бронижелет? − спитав командир.

         − Ой, а я забула в номері... поспішала.

         − Без засобів захисту неможливо. Добре, може я в когось із своїх візьму.  Чекайте, я постараюся швидко, а тоді візьму кілька хлопців і поїдемо... А ви ще можете тут познімати, це − цінний матеріал: усі випадки обстрілів цивільних споруд і загибелі мирних мешканців ретельно фіксуються і передаються  у прокуратуру як злочини проти людяності, злочини, які пов’язані з порушенням законів та звичаїв війни.  Вони є базою для подальших доказів у міжнародних судах.

         Селише Циркуни знаходиться в двох кілометрах від обласного центру. Російська армія зайняла його у перший день війни:

         − Зручне розташування, поруч дорога, − розповідає  сержант. − Звідти лупили артилерією по Північній Салтівці, околиці Харкова. Вибити їх ніяк не вдавалося, бо мали перевагу в танках, бронемашинах. Місцеві з голими руками воювали проти танків. Що тільки не робили − і пальне спускали, і деталі відкручували... і навіть отруйними пиріжками годували. Була така комічна історія...

         − А евакуювалося багато людей?

         − З села чи взагалі? − не чекаючи відповіді продовжив. − З Циркунів нікого не випускали і не дозволяли завозити харчі. Думали, що так заставлять людей евакуюватися на окуповану територію. Селяни не поривалися полишити домівки: у когось старі батьки, у когось хазяйство − корова там, кабанчик якийсь. Ну, як у нас всюди в Україні − народ роботящий... Евакуйовувалися в основному у перші тижні з Харкова. Але на сьогодні вже люди повертаються. Не дивлячись на постійні обстріли, прибувають у Харків щодня.

         Група із чотирьох бійців патрульної служби висадилася  на околиці села. Рухалися центральною вулицею, Анна всередині.  Кожен, хто знаходиться поряд, відповідальний за неї. Бійці пильним прискіпливим поглядом прочісують кожен поворот, кущ, двір. Людей не видно. Але  командир бере Анну за руку і веде, як дитину. Вона не заперечує, бо так чується впевненіше.