Частина 26

                 За десять хвилин на блокпосту зупинився Ягуар, з якого вийшов водій, запитав ім’я і запросив пройти у машину.

                   Анна чемно попрямувала до машини. Пропустила вперед Везунчика і сама присіла на заднє сидіння.

                   − Ви − Анна? − на чверть оберта розвернувся середніх літ чоловік у військовій формі. − Пред’явіть документ.

                   Анна вийняла з нагрудної кишені паспорт і подала чоловікові.

                   − Це правильно, що носите паспорт на тілі. Але нам не сказали, що ви будете з собакою, могли й проїхати...

                   − Чого ж зупинилися? − поцікавилася Анна.

                   − Ну як же проїхати повз такого красеня? Я мисливець і добре розуміюся на породах собак. А де ваша команда? Ви ж маєте акредитацію, прес-карту...

                   − Так, але я позаштатний працівник...                 

                  − Як позаштатна? Це що, для людини, яка готова підставляти голову під кулі не знайшлося в штаті місця?

                   − Ні-ні, це трохи не так, як вам видалося, − поспішила скинути напругу Анна. − Це було моє рішення.

                   − А, бо я уже подумав, що ...ну, гаразд. Дещо дивний вибір породи для дівчини... Як вам вдається його утримувати в спокої?

                   −  А у нас з ним одне серце на двох  − я спокійна і він спокійний... Так, Везунчику?

                   − Одне серце?.. Гм-м, це цікаво... Але у цьому щось є.

                   Якийсь час їхали мовчки.

                   Анна пригадала пораду нагадувати про себе і, скориставшись паузою, зателефонувала керівничці благодійного фонду.

                   «Добрий день, пані Юліано. Це Анна Левицька. Телефоную дорогою у Харків... Тобто, хочу сказати, що свою частину угоди я виконую, як справи у вас?... Так, мені відомо, що питання розглядалося на засіданні Ради редакції, дякую. Але змушена нагадати вам, що справу не можна затягувати. Кошти потрібно перерахувати протягом цього місяця. Зараз хлопчик з батьками в Польщі, там йому надають першу медичну допомогу. Гадаю, що також небезкоштовно. Хлопчику штучно підтримують стабільну вагу, тобто, можна припустити, ця дитина щодня недоїдає...  Не кажучи про те, що, якби він отримав потрібну ін’єкцію, то уже б виздоровлював... Пані Юліано, я не тисну на вас, просто прошу, постарайтесь, щоб за цей місяць кошти надійшли... Данило, батько надасть ще один рахунок, валютний. Можливо, щоб не втрачати на конвертації, доцільніше буде перерахувати кошти у валюті? Можна я скину йому ваш номер  телефону і ви напряму будете спілкуватися? Бо у мене тут, між іншим, війна, і мені не завжди зручно звідси телефонувати... Добре, дякую. Гарного вам дня. На все добре.

                   Проїхали дорожній показник «Харківська область». Анна тихенько підглянула в Інтернеті відзнаки на погонах військового. Більш того, знайшовши у зображеннях світлину співрозмовника, точно знала, кого їй  послала доля в якості дорожнього супутника.    Ледь покашлявши, генерал-майор знов порушив тишу:

                   − У вас проблеми? Ви досить круто розмовляли по телефону.

                   − Та ні, дякую, сподіваюся, що проблеми немає, просто робочі моменти...

                   − Я перепрошую, але мені здається, що ви говорили про хвору дитину.

                   − Так, це син друзів. Страшний діагноз: спинна м’язева атрофія, знаєте, що це?

                   − Безпосередньо стикатися не доводилося, як кажуть, бог милував, але чув про цю хворобу. Пригадую, як одного разу в товаристві завели розмову про медичну систему. Про те, що у всьому світі вона побудована за принципом тривалого споживання, бо корпораціям не вигідно, щоб пацієнт виздоровлював від однієї пілюлі. Можливо, в деяких випадках це виправдано, адже препарати проходять тривалу стадію випробування. Загалом, фармацевтична галузь доволі затратна. І ось тоді мені сказали, що є така дитяча хвороба і достатньо одного уколу, щоб організм почав боротися. Пригадую, що ще тоді мене вразила сума.

                   − Так, ін’єкція коштує два мільйони доларів. І наша держава ще до війни, а тепер тим паче, таких хворих просто не помічає... Тобто, ці кошти батьки змушені знайти самі.

                  − І що,  це можливо?

                   − Так, існує дуже потужний волонтерський рух... Крім того, виробник двічі на рік розігрує лотерею, але це як кому повезе.

                   − Дуже цікаво... А ви яким боком до цього?

                   − А я заключила угоду на умовах, що зароблю певні кошти.

                   − Заробите, працюючи на війні позаштатним репортером?

                   − Ну ось ви й знаєте все.

                   − А угода офіційна?

                   − Ні, джентельменська. Це ж благодійний фонд. Ідеться про благодійництво.

                   − Ви серйозно? − повернувся до Анни чоловік. − Ви вірите, що ці кошти таким чином перерахують? А про яку суму йдеться?

                   − Двісті тисяч доларів.

                   − Ну, це не така вже й велика сума для власника каналу. Він своїм ботам за місяць мабуть більше платить.

                   − Я теж так думаю.

                   − І все ж, ви наївна... Чи так вірите в людей?

                   − Я вірю в людей, так.

                   Авто в’їхало у передмістя. Зупинилося перед адмінбудівлею.

                   Генерал зняв кашкета і поправив зачіску.

                   − Можна вам дати пораду?

                   − Буду вдячна, пане генерале.

                   − Так, як ви сьогодні сіли в моє авто ніколи не сідайте. Саме у такий спосіб найчастіше викрадають людей. Вам мали сказати кодове слово, пароль, якщо хочете... Це війна, дівчинко, ласкаво просимо...

                   − Мені нічого не сказали...