Частина 25

          Довго крутилася у ліжку, не могла заснути.  Аналізувала за звичкою власні емоції і враження від зустрічі з цим сильним, мужнім чоловіком.  «Що ним керувало, коли їхав на цю, не свою війну? Адже жив далеко від її країни − у достатку, благополуччі, спокою.

           «Такі думки не допоможуть заснути... Ліжко-колода-сніг-бджола-нитка-сльоза-вільха-хата-палець-горіх-крокодил-сокира-дупло-мантія-не...».

            О сьомій задзвонив годинник. І одночасно телефон:

            − Ви готові з Охтирки їхати у Харків? − у слухавці прозвучав голос керівника інформаційного відділу редакції.

            − Я не... − «не знаю» − хотіла відповісти Анна, але вчасно спохватилася і чітко відповіла: «так».

            − Тоді очікуйте дзвінка, вас підберуть...

            Ось так. Почала швидко збирати найперше − техніку, незначні речі, які виклала напередодні. «Потрібно взяти за звичку усе, що виймаю з наплечника відразу описувати в блокнот», − міркувала на майбутнє. До собаки: «Везунчику, іди водичку пити».

            Собака підійшов до миски, понюхав, кілька разів лизнув, а далі почав хлебтати.

           − Ну ось, добра водичка... І я поп’ю.

            Рівно о сьомій тридцять, як було домовлено, Анна стояла біля входу у готель. Під’їхав уже не новий джип «Опель», з якого вийшов чоловік у камуфляжі:

             − Ви Анна? Прессекретар бригади тероборони Іван Якович, − відрекомендувався, − буду вас супроводжувати.

             − Дякую, Везунчику, «місце» − коротко відповіла Анна, сідаючи у салон з собакою.

             В авті уже сиділа жінка літ під сорок. Сусідкою виявилася колега Ангела, членкиня громадської організації «Репортери без кордонів», яка з початку повномасштабного російського вторгнення, працює в нашій країні.

            Певною мірою Анні повезло, бо ж було б нахабством вважати, що транспорт і супровід було надано їй. Безумовно, що цю честь мала у першу чепгу ця поважна пані.

             Пані, тим не менш, виявилася дуже простою комунікабельною і привітною особою. Вона враз підібгала ноги, щоб Везунчикові було якомога зручніше розміститися і привітно подала руку: «Вітаю». Втім, це було єдине українське слово, яке вона вимовила за всю дорогу.

             Коли на прохання Анни зупинились, щоб собака трохи розім’явся і поїв, вийшла з автівки зі словами:

            − Снімітє с нєго наморднік, ми уже пазнакомілісь.

              Далі полізла в звичайну господарську сумку і дістала термос.

              − Хаспадін кафандір, кофе будєтє?

              Анна дістала з подарункового пакету готові фастфуди і розложила на капоті. Везунчику сподобався без овочів. Пили каву і обережно запитували одна одну. Анна зізналася, що початківець і позаштатний кореспондент. А Ангела розповіла, що через проросійських корумпованих співробітників їй довелося звільнитися з інформаційного бюро BBС у Нідерландах. Тому у неї з росіянами свої порахунки.

            Співрозмовниця вибачалася за мову окупанта і обіцяла вивчати українську, щоразу наголошуючи, щоб з нею розмовляли виключно українською. Її жилаві худі, з чистими нігтями, руки постійно доповнювали сказане словами. Напевне це була звичка з тих пір, коли вона ще не дуже добре розмовляла російською. Анну зовсім не дратувало ні одне, ні інше. Просто насолоджувалася присутністю цієї неординарної жінки й професіоналки.

             Виявляється, нещодавно “Репортери без кордонів” та Інститут масової інформації відкрили у Львові та Києві для захисту українських й іноземних журналістів, що працюють на передовій, Центр свободи преси. Там можна орендувати бронижелети та шоломи, аптечки для першої допомоги.

                   − У тебя ето єсть? − поцікавилася попутньо співрозмовниця.

                   Анна кивнула головою, що так.

                   − Ніхохда, слишіш, ніхохда не пренебрегай етімі средствамі защіти. Ти знаєш, что всего за два месяца войни офіціально прізнано убітимі семь журналістов?  Кто-то із ніх похіб, будучі в первиє дні под абстреламі без каскі і бронєжелєта.  Десять прєбивают на лєченіі после раненій. Ето очень тяжолий опит. Но єслі ти собіраєшся побивать на теріторіі боєвих действій, то должна знать єщо ету інформацію. Восемь журналістов захвачено і викрадено і сейчас находятся в плєну, пятнадцать признани пропавшімі безвесті. І ето офіціальниє цифри.  Думаю, что на етот дєнь уже откоректіровани.

                   − Дякую, пані Ангела за інформацію і науку.

                   − Ну, что ти, дєвочка, я желаю тєбє вижіть в етом аду. Нікакого безсмисленного героїзма, слишіш?

                   − Так, пані Ангела, − від такого шквалу емпатії Анна раптом не втрималася і почала хлипати.

                   − Ну что, я тєбя іспугала? − обняла жінка дівчину і притиснула до грудей. − всьо будет хорошо. Но кто-то тєбе должен бил ето сказать, да? Просто будь умніцей.

                   − Звісно, так. Дякую.

                   Ангела поплескала Анну по плечу і відпустила:

                   − Ну что, гаспадін кафандір, поєхалі? − швидше скомандувала ніж спитала жінка.                         

                   За неповну годину їхня машина в’їхала у місто-герой. Чим далі рухалися на північний схід, тим реальнішими ставали картини війни: поруч з вцілілими будинками були абсолютно зруйновані. Анна. бачила таку реальність вперше і від цього переживала абсолютну розгубленість.

                          &                                        &                                        &

                   − Не запитуй чого? Думай для чого? − прошепотів знайомий  голос знайомої дівчинки. − Чому − це погляд у минуле, для чого − опція в майбутнє.

                   − А хіба майбутнє може бути без минулого?

                   − Кожна наступна мить вашого життя уже минуле.  Ви живете у постійному минулому...