Частинв 24

       У обласний центр волонтерська машина не заїжджала. Висадили Анну на найближчому блокпості і передали в руки воїнам тероборони.

         − У тебе бронік є? − протягнула руку і спитала насамкінець «мама».

         − Так. Дякую.

         − Дякує вона.., − похитала головою волонтерка, −  добре... А шолом?

         − Шолому немає, але якось обійдуся.

         «Мама» метнулася і вже за кілька секунд стояла з новеньким кевларовим шоломом:

         − На, візьми.

         Анна  спробувала заперечити.

         − Бери, бери. І он пакет... Там на перший випадок їжа, щоб мала під рукою. Ну, з Богом, ще побачимося...

         Бригадняий командир у званні полковника спокійно але строго запитав:

         − Ви на прогулянку сюди приїхали? Типу дама з собачкою?

         − Ні. Приїхала працювати.

         − А для чого вам собака?

         − Не мала з ким залишити.

         − Зрозуміло. Відповідальність перед братами меншими... Це красиво, але заважати він буде вам. Прес карту, акредитацію маєте?

          Анна показала документи.

          − Раджу усі особисті документи мати під рукою. Бронежилет і каску маєте?

          − Так.

          − Завжди брати із собою. Раджу, прибуваючи на деокуповану територію або у зону бойових дій брати ще акредитацію місцевої обласної воєнної адміністрації. Це полегшить і пришвидшить роботу. На блокпостах стоять різні люди, можуть недовіряти. 

           − Дякую.

           − Куди хочете потрапити, що побачити?

           − Можливо, у звільнене  місто-герой?

          − Гаразд. Сьогодні відпочивайте з дороги. Завтра поїдете в Охтирку.

          − Дякую. Я перепрошую, мені обіцяли  місцевого оператора...

           − Боюся, що це буде неможливо. Учора влучили в телевежу, здається їхній оператор загинув.

          − І що робити?

          − Не знаю, це не до мене. На прохідній вам скажуть, де будете ночувати і залиште номер свого телефону. До побачення.

            Номер у місцевому готелі виявився досить пристойним − зі зручним широким ліжком і білосніжними тюлями на вікні. Фотошпалери з великими рожевими і білими піонами на темному тлі зовсім не вписувалися у поточний момент, але тішили очі і знімали психологічну напругу. «В інший час за цей номер потрібно б було викласти чималу суму», − подумала Анна, опускаючись на ліжко. Лише тепер вона відчула важкі, наче свинцем налиті ноги, які дванадцять годин не виймала з черевиків. Налила собаці в миску води і впала на ліжко, Везунчик відразу примостився поруч. «Лише десять хвилин, ми полежимо десять хвилин, правда, малий?».

                  До Анни донісся приглушений голос з коридору − хтось розмовляв по телефону.

                   − Кохана, ти бережи себе... І Даринку... Зі мною все буде гаразд, не хвилюйся. Цілую тебе. Добре харчуйся і  висипайся. Не дивися новини. Я приїду і все розкажу... Коли приїду? Як тільки − так відразу... Ну, па. Будь розумницею. Обіймаю. Поцілуй малу... купи їй щось, якусь іграшку від мене. Пока-пока. Ще подзвоню.

                   Анна посміхнулася... Їй вдалося заспокоїти маму цією фразою «як тільки, то й відразу...» Цікаво так: хтось колись придумав, а працює для усіх і у всі часи... Час... час.... час...

                   «Господи, котра година?», − зірвалася на рівні ноги Анна. Глянула на екран телефону: 21.00. Виявляється, вона проспала більше двох годин. Везунчик також підняв голову і зіскочив з ліжка.

                   − Ти, мій хороший, − погладила собаку. − Зараз щось придумаємо поїсти.

                   Анна полізла в наплічник за дорожним електрочайником, набрала води і поставила кип’ятити. У неї був макарон швидкого приготування. Дістала ще тушкованку із подарункового пакету і розділила надвоє: Везунчику − у його мисочку з нержавійки і собі − в горнятко. Собаці ще наскубала шкірки з хліба, щоб було ситніше.

                   − Ну, що? Смачно, правда ж?

                   Насправді було надзвичайно смачно. Анна сіла, щоб зібратися з думками, що потрібно зробити у першу чергу. Дуже хотілося помитися, але набрала маму.

                   − Слухаю, − пролунав голос зовсім поруч.

                   У Анни в горлі застряг величезний клубок, який не давав вимовити ані слова...

                   − Що? Доця, з тобою усе добре? Ти чого мовчиш?

                   Зі сльозами, які потекли по щоках з’явився голос.  

                   − Усе добре, мамо. − спробувала зіграти безтурботливість Анна. − Якраз телефоную, щоб сказати, що доїхали без пригод, усе добре, уже повечеряли. Ми з Везунчиком у шикарному номері готелю... Зараз тобі відео надішлю.

                   − А ти де?

                   − Я в Полтаві, мамо. Не хвилюйся, тут спокійно.

                   − Добре, дякую, що подзвонила. А я слухаю сайт, де виставляють перехоплені розмови російських солдатів з рідними. Мені скинула посилання колега з роботи...

                   Уявляєш, вони прийшли вбивати наших дітей і старих, нищити міста, бо у нас «всьо єсть». Він, цей хлопчина, так і сказав мамі: «Представляєш, у ніх всьо єсть...». Це така заздрість?

                   − Так, мамо, заздрість здатна убивати. Каїн вбив рідного брата, бо позаздрив, що Бог прийняв не його, а Авелеву жертву. Про це написано в Старому заповіті, в книзі Буття.

                   − Так, я знаю. Я читала... А як вони спілкуються, ти чула? Там за всю розмову кілька літературних слів, решта все мат.

                   −  Так, дуже неприємно. Але у нас також з’явилося багато обсценної лексики, на телебаченні, зокрема. Добре, мамо, мені пора, ще подзвоню. На добраніч.

                &                                               &                                        &