Частина 22

         Уночі ще одна тривога і до ранку вже ніякого сну.

         Рюкзак збирала швидко: аптечка, флісова куртка, додаткові шкарпетки, дощовик, бутерброди − добре, що Везунчика свого часу перевели на домашній корм, лакомство для нього: засушені м’ясні кубики.

         Зорієнтувавшись у ситуації, собака приніс в зубах свій улюблений пуллер − кільце, яким він грається на вулиці.

         − Везунчик, хороша собака, − погладила тварину по чолі. − Молодець, дбаєш про себе. Вибач, малий, потрібно одягнути намордник. Потім скинемо, я тобі обіцяю. І я маю взяти тебе на повідець.

         Чекати на зупинці довелося недовго....

         В автобусі було шумно. Але діти уже відреагували на Анну з собакою, як на знайому, дехто сміливіший навіть запрошував сісти біля себе. Анна зауважила матінку з директрисою на передньому сидінні, а Марту серед приїжджих дітей. Знайомі їй, місцеві, сиділи мовчки усі з одного боку. Якесь ледь відчутне напруження кружляло над їхніми головами.

         − Доброго ранку! Слава Ісусу Христу! − привіталася Анна і сіла на вільне місце поруч з водієм. Везунчик вмостився у неї в ногах.

         Анні було однаково куди їхати. Їй потрібна була душевна рівновага і забуття від воєнних подій. Це сподівалася знайти у цьому товаристві.

         Туристична подорож пролягала маршрутом Золотої підкови Львівщини, куди входять чотири замки, збудовані у різні епохи як захист від нападу татар.

         Найперший, звісно ж, Олеський. Нині фортифікаційний замок ХІV сторіччя, який за свою історію був кілька разів грабований, є фактично музеєм, у якому зібрані новочасні експонати. Тому тут було заплановано традиційні оглядини з екскурсоводом. На прохання Анни, як виняток, їй дозволили ходити залами з собакою.

          Діти інертно сприймали розповідь гіда про меблі, гобелени і малярство. Помітне пожвавлення відчулося, коли почалася розповідь про привидів, які нібито мешкають у замку. Інтригу підігріла й поведінка Везунчика. Спочатку він, втупившись у правий верхній куток почав голосно гавкати, далі вирвав з рук повідок і закрутився на одному місці, наче за кимсь ганяючись, і накінець, вибіг з кімнати. Анна кинулася за ним.

         − Стояти, − командувала Анна, біжучи за собакою.

         Везунчик зупинився на порозі вхідних дверей так само раптово, як і побіг.

         Анна підбігла до собаки і почала його відчитувати:

         − Ти що витворяєш? − взяла повідок у руку і вийшла на свіже повітря, щоб оговтатися. У внутрішньому дворі було порожньо. Кам’яні стіни віддавали холод, який накопичили за ніч.

          &                                              &                                          &

         Звідкись лунає дзвінкий сміх, який нестримно наближається і, врешті-решт вимальовується у знайому дівчинку, яка гойдається на маятнику величезного настінного годинника, який просто висить у повітрі.  Дівчинка легко зіскакує і опиняється перед Везунчиком. Той нахиляє голову і мирно розглядає дівчинку.

         − Давно хотіла з тобою познайомитися. Ну ти й налякав свою господиню, − дівчинка протягнула тильною стороною руку до собаки, яку той лизнув. − Хороший собака. Бойовий...  Андрій чекає...

            &                                           &                                            &

           На вулицю почали виходити екскурсанти. Кидалося у вічі, що діти так і тримаються групами. Усіх відразу запросили у автобус. До Підгірець, наступної зупинки, було близько і діти не встигли знудитися у автобусі.

         Підгорецький замок XVII століття, який вважається одним з найкрасивіших замків у Європі, зустрів вражаючою величчю і такого ж розмаху руйнацією. Замок збудований на пятикутних бастіонах,  що робило його неприступною фортецею. Колись до замку в'їжджали через велику браму — портал з двома колонами. Мармурова таблиця на брамі зустрічала гостей латиномовним написом: «Вінець ратних трудів — перемога, перемога — тріумф, тріумф — відпочинок».

          Кругом замку був розбитий парк в італійському стилі, від якого на сьогодні не залишилося нічого. Дітей поводили терасами, а далі розташувалися поблизу на природі для перекусу. Монахині винесли з автобусу сумки з їжею і великі термоси з трав’яним чаєм. Марта з матінкою роздавали бутерброди. Анна, відчуваючи провину, трималася з Везунчиком осторонь.

         − Я не буду їсти твій бутеблот − я хочу з силом, − почувся істеричний дитячий плач.

         Тієї ж миті, щоб погасити конфлікт, матінка підійшла до дитини і простягнула їй бутерброд. Та чемно взяла і притихла.

         − Це Галинка. Так вона протестує проти того, що Марта нібито приділяє більше уваги приїжджим, − пояснила Соня.

         − А, то он чого ви всі наїжачені. Ви в опозиції до новачків?

         − Я особисто − ні, але не демонструю це. Швидше займаю нейтральну позицію.

         − А чому ваші їх не сприймають?

         − До них особлива увага. Їх обстежують, планують усі заняття, розваги під них. З ними працює психіатр... ну, і все інше...

         − А що інше?

         − Ну, до прикладу, приїздив з мерії якийсь начальнник зі свитою. Зібрали їх, розпитували, а нас навіть не запросили. Ну й відколи вони тут нам почали завозити різні солодощі, годувати стали краще, типу, а нам, що, раніше цього не потрібно було?

         − Розумієш, раніше цього, можливо, й не було. Зараз багато приходить гуманітарної допомоги з-за кордону, свої підприємці спонсорують, волонтери допомагають.

         − Ага, та звісно, а нас наче раніше не помічали..., − з ображеною інтонацією у голосі констатувала Соня. А він що, − кивнула з посмішкою на Везунчика, − привида побачив?

         − Ой, вже не знаю, кого він там побачив, але повів себе несподівано.

         − Так і є. Я читала, що у собак і кішок є якісь особливі сенсорні відчуття... А у цьому замку ще крутіше. Тут живе привид Білої Пані. Її тут живцем замурували у стіні і вона ходить, чекає, щоб над її душею здіснили християнський обряд поховання. Вона тут таки є. Я в Ютюбі дивилася фільм про те, як тут знімали «Битву екстрасенсів». Але найголовніше, що спеціалісти з американської програми «Полювання за привидами» підтвердили її існування.