Частина 21

           Черговий сигнал повітряної тривоги застав у дворі. Сховатися в підвалі не вдасться − не взяла ключі, а у сховище з собакою без намордника, якого також не взяла, не пустять. Отже, доведеться ще погуляти. Набираю Марту. Не відповідає. «Марто, Марто, де ти, мені так потрібно почути твій оксамитовий голос». На цій думці зазвучав ренгтон − віддзвонила Марта.

         − Вибач, не мала змоги послухати. Якщо ти про кошти для хлопчика, то потелефонуй матінці, вона в курсі, власне, цим займається.

         − А ти де?

         − Я в сиротинці, тобто, на цю хвилину я з дітьми в укритті. Тут поселили тридцять евакуйованих дітей з Харкова. Додалося багато роботи.

         − Слухай, а я можу бути чимсь корисною?

         − Можливо, але так відразу сказати не можу. Тут наші сестри служать. Я пораджуся, тоді потелефоную.

         − Гаразд. Дякую.

         − Ну давай трохи подресеруємося? − глянула на собаку. − Либонь там і справді багато роботи, якщо Марта навіть не згадала про тебе...

         Втім, Марта не забарилася з дзвінком.

         − Я тут подумала... Ти журналістка, так?

         − Ще ні, але планувала нею бути.

         − З дітьми потрібно  працювати... Вони у стресі, як звірята, які втекли з охопленого пожежею лісу − такі ж налякані, розгублені... Зрештою, ми всі зараз трохи такі. Але вони пережили реальне бомбардування. Їм сняться жахи, вони говорять у сні. Їх увагу потрібно займати чимсь позитивним, раціональним... Я придумала цикл катехез. Але хотілося б, щоб це було без повчання, у творчій формі. Власне, в мене завтра перша тема, може б ти щось їм прочитала з художньої літератури чи розповіла?

         − А яка тема? Сидіти,  сидіти, − скомандувала Анна. − Вибач, це я до Везунчика.

         − А він біля тебе, я так за ним скучила.... Тема  − «Відповідальність».

         − Добре, я підготую. О котрій годині потрібно бути?

         − На дванадцяту дня.

         − Буду.

         − Тоді з Богом, до завтра.

         − Бувай.

                  Щодня збільшується кількість загиблих дітей і за цією статистикою, яка перевалює вже за сто п’ятдесять доля маленького Максимка стає більш загрозливою, а порятунок примарним.

         Кілька днів не дає спокою запитання, чому не виходить на зв’язок Дмитро? Щодня з вокзалу міста тисячами виїжджають в Європу біженці. Люди залишають насиджені місця, нажите майно, беруть тільки дітей, домашніх тварин і рятуються від війни, від випадкової смерті, яка може у будь-яку хвилину прилетіти з черговою ракетою.

         Під’їжджаючи  до дитячого будинку, Анна набрала Марту.

         − Слава Ісусу Христу, ми тут...

         − Ви? А ти не одна?

         − Ні, я з Везунчиком...

         − Овва, тебе не пустять у приміщення з ним... Зачекай біля брами, я щось придумаю.

         Менше ніж за десять хвилин вибігла Марта.

         − Онде бачиш на першому поверсі третє справа вікно? Підходь до нього.

         Уже за кілька хвилин Марта забирала з рук Анни собаку.

         − А ти, як і належиться, через вхідні двері, − кинула на ходу. − Якщо хтось запитає, скажеш, що до мене.

         Рішуче відчинила двері, спокійно привіталася з вахтером і впевнено повернула направо. Дійшла до кінця коридору − за логікою це мала б бути остання кімната. Обережно відчинила двері... і побачила таку картину: на невеликому килимку сиділа монахиня з собакою на руках, навколо неї купа дітвори, які навперейми намагалися погладити собаку.

         − Привіт, ти чого його на руках тримаєш?

         − А не знаю, як він поведеться без мене. Все ж, діти ...

         − Гаразд, клади його на килимок, − подала руку Марті, щоб та підвелася. − Лежати, лежати, − чітко скомандувала собаці. Везунчик чемно ліг.

         Марта захоплено вигукнула:

         − О, у вас такі успіхи. Який розумний собака до нас завітав, правда, діти?

         Сестра попросила дітвору сісти.

         − Знайомтеся  − це Анна, вона журналістка і зі своїм другом, якого звати Везунчик, прийшла, щоб щось нам розповісти.

         − Добрий день, рада знайомству... − привіталася Анна. ­−А всі розуміють українську мову?

         − Так, − хором відповіли діти.

         − Чудово. Отож, хочу вас познайомити з неймовірно гарною і мудрою казкою Антуана  де Сент - Екзюпері «Маленький принц». На жаль, цей твір викинули зі шкільної програми і тому раджу прочитати його самим. Але спершу кілька слів про автора.

         Діти чемно слухали, Везунчик мирно лежав, поклавши голову на лапи.

         − У світі тривала Друга світова війна. Приблизно, як у нас зараз, але вона охопила кілька країн. І ось, французький пілот, якому за станом здоров’я на певний час заборонили літати, пише казку про живу воду, як символ істини. Сьогодні я прочитаю вам уривок, у якому маленький принц знайомиться з лисом.

         − Отоді й заявився лис..., − почала розповідь напам’ять.

         Анна вже не пам’ятала за яких обставин і коли познайомилася з «Маленьким принцом». Можливо, це було на уроці зарубіжної літератури у школі чи у межах вузівської програми. Потім читала цей уривок в університетському клубі на якомусь конкурсі, де посіла перше місце. Цей твір сформував її уявлення про людські стосунки і почуття. І нині, у час війни, гуманістичні думки автора зазвучали у її серці так свіжо і з такою силою, що у неї не було туднощів з вибором твору для Мартиної катехизи.

         – Люди забули цю істину. Але ти не забувай, – мовила Анна від імені лиса. – Ми назавжди беремо на себе відповідальність за тих, кого приручили.

         Головна думка казки така: людина покликана до безкорисливої любові, яку реалізовує у служінні тому, кому потрібна. Життя дане людині, щоб прожити його з іншими людьми, помножуючи одвічні цінності: доброзичливість, щедрість, лагідність, стриманість. І тим самим, роблячи своє оточення, свою планету добрішою і кращою.