Частина 20

        Днями знов відбувся скандал з мамою. − «Для чого вони створили цей канал єдиного мовлення? Для чого усе коментують і показують? Для чого цей президент втягнув країну у війну? Краще б було, як було. Це ж справжня війна...». − «Так, мамо, це справжня війна. Ти почала це розуміти лише на третьому тижні? Так, як було, уже не буде і не могло бути. Ти не розумієш, що, якби керівництво нашою країною не прийняло бій, то нині загарбники уже ходили б вулицями нашого міста. Грабували б магазини, вбивали людей і гвалтували дівчат у нас під носом. Ти цього не розумієш?». − «А тепер що, вбивають менше? Ти знаєш, що сусід з верхнього поверху на фронті?» − «Знаю, але він не мусів іти. Мені дружина розказувала, що він має контузію ще з АТО і минулого літа у нього був інфаркт, то ж його б не призвали... Він сам зголосився у військкомат як доброволець»..− «А знаєш чого? Бо ті баби − жінка і її мама, дістали його. Я одного разу іду, незадовго до війни, а він п’яний назустріч. Несе туфлі під пахвою. Запитую: "що це ви носитеся з туфлями? А він: "несу собі на смерть." Це нормально?». − «Ні, це ненормально. Але до чого тут дружина і теща? Він пив, а сили волі, щоб взяти себе в руки не було. Йому самому набридло таке життя і він підсвідомо готувався до такого кінця». − «Не виправдовуй її. Чоловік хворий, а вона вдягнеться в майку з оголеними плечима і ходить». − «Ти трансформуєш свою нелюбов до мене на усіх жінок. У тебе завжди і у всьому винна жінка». −«Так, ти права, навіть у тому, що я вагітніла, я винуватила себе». − «І тому ти ж сама й приймала рішення про те, що не будеш народжувати?.. Ти не здогадувалася, що йшлося про дітей − твоїх дітей з твоїм чоловіком. Ти взагалі любила батька, мамо?».− «Так, я сама приймала рішення, бо... а тобою я завагітніла, дуро, після того як твій таточко мене згвалтував». −«Як згвал-ту-в-а-а-в? Все, досить, мамо, досить, припиняємо цю розмову», − зриваюся на крик, вибігаю з кухні в кімнату і зачиняю за собою двері. −«Знаєш, − чую в навздогін кинуті мамою слова, − ти коли отаке твориш, то в мені уже не здригнеться ні один нерв».

         Кров б’є у голову, кидає у піт. Відчуваю злість на себе через безсилля. «Але я маю бути терпеливішою, не реагувати на її репліки, не відповідати, не ... Боже, я не в силі це контролювати... Боже, заклей мій рот і заліпи мої вуха, коли моя мама говорить зі мною».

         Після сварки, коли вдома «німецька мова», спілкування з мамою відбувається через Везунчика. − «Ти знов прийшов? − роздратовано запитує вона собаку. − Не встигну відкрити холодильник, як ти вже тут». − «Везунчику, ти не повинен зараз їсти. Ми йдемо гуляти, − підходжу до холодильника, щоб взяти м’ясні кубики. − Ці смаколики, − показую так, щоб бачила мама, − призначені тільки для дресирування. Їх не можна давати собаці поміж основною їжею”. −«Скажи своїй господині, що, якби ти не хотів їсти, то й не просив би кожного разу, щойно я підходжу до холодильника», − парирує мама. −«Везунчику, ти, звісно, не такий розумний як ця пані, яка чомусь вперто не хоче розуміти, що, даючи тобі цей корм з холодильника кожного разу, коли ти просиш, сама ж тебе й дресерує його випрошувати. Добре, малий, пішли краще гуляти».

         Одягаю спортивний костюм і біжу з Везунчиком на стадіон: це єдине, що реально ще допомагає.

                    &                                            &                                        &

         − Не воюй, − чую знайомий голос знайомої дівчинки, який лине із саду. − Усі реальні війни народжуються у думках. Прийми, що у тобі живе злість.

         − Так, злість і страх...

         − Твоя злість народилася із заздрості. Заздрість є одним із смертних гріхів.

         − Можливо...

         − Ти смілива, бо зізналася собі у цьому. А який страх ти плекаєш?

         − Страх смерті.. Мама хотіла позбутися мене, бо...  І тому я весь час змушена боронитися, боротися за виживання.

         − Ти не змушена, ти це робиш. Якщо зірки запалюють, то це комусь потрібно?.. Комусь дуже розходилося у тому, щоб ти народилася. Твоя мама не ідеальна і має свої страхи і зранення.

         Не воюй. Довірся Богові, проси, щоб дав тобі дар миру, дар прощення.

                      &                                            &                                        &                                                                 

                 Ще один ранок і знову повітряна тривога. Невдовзі на телеграм чаті мера інформація про те, що ракети окупанта обстріляли передмістя і влучили у СТО. Загинув двадцятичотирирічний працівник, який щойно прийшов на роботу. На каналі суспільного показують його ще зовсім молодих батьків. Мама плаче: «Він думав одружуватися, а ми його маємо хоронити...». Життя перетворилося на фільм жахів.

         З недавніх пір з Везунчиком дресеруємося: навчаю його виконувати найпростіші команди, а він мене служінню. Служимо один одному − служіння є найкращим видом взаємостосунків. Нещодавно прочитала, що Блаженніший Любомир Гузар, дідусь з книжечки,  кожного, хто приходив, зустрічав словами : «Чим можу послужити?». Готовність бути корисним кожному і кожної миті є найкращим проявом людяності.       

         Везунчик виявився дуже здібним до засвоєння команд. Складалося враження, що багато чого для нього не було новиною. Команди «Сидіти», «Поруч» він виконував автоматично. Нині тренуємо команду «Апорт».

         − Хороша собака, − погладила пса, який приніс палку, по голівці і дала мясні кубики, − розумна собака.

         Над містом знову завила сирена. Але тепер уже «Відбій повітряної тривоги».

         − Поряд, − Везунчик чемно пішов поряд з її ногою. − Хороший собака, розумний собака, − погладила по голівці.

         По телебаченню транслюють як місто прощається з героєм. Чин похорону урочисто здійснюють у гарнізонному храмі. Там відспівують  військових, тіла яких ідентифікували. Інших, яких не вдалося забрати з поля бою або не було що забирати, визнають пропалими безвісти. Серед них, вочевидь, і мій сусід.