Частина 18

Назавтра вихідний і Анна спланувала поїхати в монастир. Сьогодні третя ніч, яку вона ночуватиме вдома. Мама не наполягала на розмові − чекала. Анна була їй вдячна, бо після останніх подій логіка важко корелювалася з думками. Вони обидві розуміли, що їм потрібен час і просто насолоджувалися присутністю одна одної.

         − Мам, − у мене є друг, собака. Я можу його принести додому?

         − Звісно, якщо це друг, − якось без емоцій відповіла. − А чому принести?

         − Ти дуже уважна. Так, саме принести, бо він не ходить, у нього прострелені обидві лапи і він на лікуванні. Потрібно його доглядати, виходжувати. А ще, потрібно його любити. Цього потрібно найбільше. То можна?

         − Я ж уже відповіла.

         − Дякую.

         Анна відразу набрала Марту.

         − Привіт. Слава Ісусу Христу. Ще не спиш?

         − Слава навіки богу. Ще ні.

         − Я завтра заїду заберу Везунчика.

         −  Добре, я попереджу сестер. А матінка знає?

         − Ні, я їй зараз потелефоную. Скинь мені, будь ласка ще раз її номер.

         − Зараз. Як ти, усе добре?

         − Так, дякую. А ми завтра зможемо побачитися?

         − А ти коли плануєш приїхати?

         − Це буде залежати від того, коли я зможу побачитися з настоятелькою.

         − Вона зазвичай до десятої ранку завжди є. Потім може від’їхати у справах.

         − Тоді я буду проситися до десятої.

         − Набереш мене, можливо я й буду.

         − Ага. Ну, бувай.

         Анна зволікала з дзвінком, відчувала невпевненість. Зазвичай легка до будь-якого спілкування, поряд з цими людьми усвідомлювала свою малість, недосконалість. Але час піджимав, тому набрала номер:

         На протилежному кінці відразу ж відгукнулися:

         − Слухаю.

         − Слава Ісусу Христу, це Анна... Та, що Везунчика підкинула. Я його завтра заберу.

         − Гаразд, похвально.

         − Марта казала, що Ви не проти мені допомогти, я б хотіла це завтра обговорити, можна я зайду.

         − О котрій плануєш бути?

         − Може, ближче десятої ранку, добре буде?

         − Давай о пів на десяту, буду чекати.

         − Дякую. Тоді до завтра.

         − Залишайся з Богом. Добраніч.

         Щоб не потрапляти на мамині очі Марта швиденько пройшла у власну кімнату і сіла за ноутбук. «Яке прізвище назвала Марта, Ковалевська? Так: Софія, Ірина... Ні, не це. Ану спробуємо так: «Ісусе, довіряю Тобі». Ось, Фаустина Ковальська, містичка, завдяки якій був започаткований культ Божого Милосердя. Ось це воно...»

         Анна натиснула ґудзик дзвінка монастиря о дев’ятій двадцять. Пунктуальність була її вродженою рисою, якій вона вочевидь завдячувала комусь з предків.

         − Повідомте настоятельку, що прийшла Анна, − попросила монахиню, яка її впустила.

         − Слава Ісусу Христу, що у вас? − запросила попереду себе у кабінет матінка.

         Анна зачекала доки сяде монахиня. Та присіла на диван, дівчина примостилася на протилежному кінці.

         − Я виконала вашу умову і повернулася додому. По правді, це не було важко, я навіть вдячна, що ви спонукали мене швидше прийняти це рішення. Тобто, я хочу сказати, що зробила це не задля умови, а з власної волі.

         − Рада чути. А як відреагувала мама?

         − Стримано. Але тепло, наче рада.

         − Отже, тепер потрібно вибудовувати стосунки. Не переживай, довірся у цьому Господеві і Пресвятій Діві Марії.

         − Щоб це було можливо, мені перше потрібно вибудувати стосунки з ними.

         − Слушно. Але, з ними простіше, бо вони завжди чекають на нас. Чого немає серед людей, які через егоїзм постійно конфронтують.

         − Але ж мати власну точку зору означає відстоювати її. Хіба це погано?

         − Ні, ні, це добре. Саме для цього наш бог й залишив нам свобідну волю і право вибору. Але, ти не задумувалася, чому існує заповідь любити ближнього, як самого себе? Тобто, не завжди добре обстоювати тільки свої права і наполягати на своєму. Треба постаратися зрозуміти мотиви поведінки і вчинків ближнього. Поставити себе на його місце, спробувати проявити співчуття, милосердя.

         − Якраз хотіла запитати про культ Божого Милосердя. Я читала у Вікіпедії, але...

         − Не розумієш механізму, як це працює в реальному житті?

         − Мабуть, що так.

         − Ніхто до кінця не зрозуміє, бо це понад наші можливості. Ісус Христос був людиною. Він у всьому був подібний до нас, крім гріха. Тобто він мав ті ж потреби, що й ми, переживав страх, приниження, біль. Він жив серед людей, бачив і розумів проблеми людей. Але одночасно Він бог, який знає серце кожної людини. Тому можемо довіряти Йому. Він чекає від нас цього. Він надіється, бо кожний із нас Йому не байдужий. Він наш люблячий батько і вчитель. Він показав нам дорогу до спасіння і перший пройшов нею, воскреснувши з мертвих. Він є тією дорогою. І через нашу довіру ми відкриваємо потоки Божого милосердя до нас, отримуємо Його благодать: безумовну любов, ласку Святого Духа, віру.

         − І що для цього потрібно просто сказати «Ісусе, довіряю Тобі?»

         − Ну, не просто сказати. Але це найперше − ми з власної волі маємо визнати бога і довіритися Йому, як дитя довіряється своєму батькові.

         − Дякую, я буду роздумувати над цим.

         − Але це ще не все. Ісус вимагає від нас нащодень здійснення вчинків милосердя: дією, словом або молитвою. Ти уже отримала благодать любові...

         − Звідки ви знаєте?

         − Небесний татусь благословляє нас при народженні. Ти тут , − посміхнулася монахиня. − Отже, можеш множити її, передавати, найперше, своїй мамі. Адже повнота любові реалізується в динаміці, тобто у відношенні до когось. Ми потребуємо, щоб нас любили. Але ще більше ми потребуємо любити. Цим ми подібні до нашого бога. − Матінка  різко змінила тему. − Як цей документ, який ти хочеш, має виглядати?