Частина 17

         Хоч й не розуміла чому Дмитро саме її запросив відсвяткувати День закоханих, адже і формально, і фактично вони залишалися друзями. Хлопець добре до неї ставився, не намагався її звабити. Очевидним було, що у нього немає нікого. На цьому етапі Анну влаштовували такі стосунки і вона була рада запрошенню.

         Пам’ятаючи попереднє вдале відвідування клубу, Анна рішуче відкинула будь-яке самокопання і погодилася.

         − А хто сьогодні буде розважати?

         − Та, по правді, не знаю. Якийсь місцевий гурт.

         − А твої друзі будуть? Може б я наших дівчат підтягнула, у нас жіночий колектив...?

         − Та ні, не думаю, що це хороша ідея, − стримано відповів Дмитро.

         − Ну, гаразд, не треба, то й не треба. Але я сьогодні розважуся на повну, − вигукнула Анна, укладаючи перед дзеркалом волосся. − Митю, ти якийсь напружений чи болить щось?

         − Нічого собі, Митю... − приміряєш якийсь новий імідж? Усе гаразд,  ідемо − взяв у руку модний Анин наплічник. − Але, будь ласка, дозуй сьогодні спиртне, гаразд?

         − Слухаюсь! − кокетливо приставила долоню до чола Анна.

         Щойно Анна вийшла з кабінки у туалеті, як її повалив на коліна боєць у камуфляжі і бронежилеті, на якому вона прочитала «Відділ боротьби з наркоторгівлею».

         − Документи є?

         Анна дістала з кишені айфон з Дією і пред’явила паспорт.

         − З ким тут?

         Якимсь п’ятим чуттям вона відчула, що потрібно триматися нейтралітету.

         − Сама. Я зайшла, щоб з кимсь познайомитися, але ще не встигла.

         − Наркотики є? Приймаєш?

         − Ні.

         − Де твої речі?

         І знов інтуїція підказала їй змовчати. Добре, що, навчена досвідом, усе цінне з наплічника переклала до кишень. Зрештою, це тепер зручно, адже усе на електронних носіях.

         − У мене нічого немає. Я тут вперше. Просто зайшла...

         Анну виштовхали у зал, де усі так само стояли на колінах. Дехто, серед яких вона помітила й Дмитра, лежали долілиць на підлозі.

         − Чий наплічник? − побачила свою сумку в руках правоохоронця.

         «Мовчи, мовчи», − говорив внутрішній голос.

         − Хто сидів за цим столиком?

         Запала тиша. Анна пригнулася нижче над підлогою.

         − Повторюю запитання: хто сидів за цим столиком? − вимогливо наполіг боєць поліції.

         Після двохгодинних допитів і обшуків переважну більшість відвідувачів, серед яких була й Анна, відпустили. Вона ішла вулицею шокована побаченим і пережитим. У голові плуталися думки, страх не залишав її. «Що, якщо за нею стежать? А що, коли в наплічнику щось залишилося − щось, по чому зможуть її вирахувати?». Думки плуталися, сковували волю. Анна механічно набрала маму.

         − Привіт, ще не спиш? Я зараз приїду.

         Мама відразу відчинила двері. Вона була збентежена. Обережно запитала:

         − Щось трапилося?

         − Вибач, не зараз. Ми поговоримо, але не зараз. Я хочу в душ.

         Тепла вода приємно зігрівала обличчя, груди, спину. Здавалося, Анна могла стояти під струменем цілу вічність.

          &                                            &                                                &

         Побачила маму у тюремній камері. Вона сиділа зіщулена серед сірих холодних стін.

         − Знаєш, що це? − сумно спитала біловолоса дівчинка. І не дожидаючись відповіді, промовила − Це твоє серце − безнадійно зачинене і холодне. Відпусти її провину. Бачиш, як їй тут холодно і самотньо?

         Ти сьогодні була на крок від страшної біди, але у цей час вона була  думками з тобою. Будь й ти милосердна − прости їй.

         &                                               &                                              &

         Анна вийшла з ванни. Мама така самотня і розгублена стояла посеред кухні.

         − Чай будеш?

         Анна підійшла і обняла її:

         − Ні, дякую, я піду спати. Збуди мене о пів на восьму, якщо сама не прокинуся.

         Два дні пройшли у роздумах, напруженні і очікуванні. На третій день потелефонував Дмитро.

         − Я маю дещо пояснити.

         − Авжеж, було б добре, − беземоційним тоном, наскільки зуміла, відповіла Анна.

         − Ти доки на роботі?

         − До сьомої.

         − Давай я зустріну тебе і кудись підемо.

         − Ні, не треба, чекай на мене вдома. Я зайду за речами, − відрубала Анна і перервала звязок.

         Сиділа на тапчані у майстерні і спостерігала за тим, як Дмитро заварює трав’яний чай.  Враз їй це помешкання, де вона прожила майже місяць стало чужим і навіть відразливим.     

         − А приходив ще той чорний кіт?

         − Не знаю, не бачив. А чого ти запитуєш?

         − Та так, просто пригадала, як побачила його тут, коли ночувала сама... А потім побачила його на картині.

         − Злякалася, подумала, що нечиста сила, містика?

         − Було моторошно... У реальному житті є багато, чого ми не вміємо пояснити або не помічаємо. Але ж те, що було в клубі, можна пояснити, так?

         − Так. Я прошу пробачення за те, що піддав тебе небезпеці. Разом з тим, хочу подякувати за твою кмітливість і витримку. Ти врятувала і себе, і мене.

         − Супер. Я маю цим задовольнитися? Ні, я чекаю пояснень. Ти і минулого разу водив мене у клуб, щоб використати? Просто тоді усе обійшлося? Це низько, підло. Ти жалюгідний покидьок, − Анна підвелася і почала швидко скидати речі до сумки. − Вдавати доброго самарянина і наражати мене на перспективу опинитися у вязниці... Не вкладається у голові як людина може низько впасти...