Частина 16

         Матінка Теодора світилася спокоєм і привітністю. Її мова була лагідною, тихою і довірливою. Анна спочатку подякувала за обід, потім за те, що в монастирі доглядають Везунчика. Настоятелька поцікавилася чи не змінилися її стосунки з мамою. Далі Анна наважилася говорити про свою проблему.

         − Хочу вас про дещо просити.

         − Просіть, − просто відповіла та.

         − У мене зараз зимова сесія і виглядає так, що я її вже не складу. Мені потрібна пауза, щоб розібратися у собі, щось переосмислити, зрозуміти врешті-решт, чи це моє?

         − А що, є відчуття, що не за покликанням пішла?

         − Не знаю, зізнатися чесно, взагалі не думала ні про яке покликання. Просто, мені здавалося, що гуманітарний профіль – це моє. Я завжди легко йшла на контакт з людьми, не боялася висловлювати свою думку. А це ж для заняття журналістикою потрібні риси. Ну, спочатку наче й подобалося, а тепер якось усе виглядає по-іншому. Справжньої незалежної журналістики немає. Потрібно пристосовуватися... Хочеш заробляти − служи, прислуговуй, підспівуй... Хіба це професія? У мене постійний конгнітивний дисонанс і ... проблеми з власною совістю. Напевне, з огляду на це, воно таки не моє. Краще вже на ринку фруктами торгувати. Це, принаймні, не так відповідально. Заробив − проїв та й по всьому..

         − Напевно, що так, краще на ринку, якщо йдеться лише про матеріальну їжу. Але, якщо тебе, − монахиня якось раптово перейшла на «ти» − хвилює твоя совість, то тобі, ймовірно, розходиться ще й про духовну поживу.

         − Це ви про що? − насторожилася Анна, знаючи, що монахині люблять заводити розмови про монаше життя.

         − Бачиш, люди, яких більше турбують матеріальні блага, не дуже заморочуються з совістю. Але навіть ті, які живуть компромісами, притлумлюють її голос, мусять врешті-решт обрати. І будемо реалістами, багато обирають шлях, який в якусь певну хвилину життя здається вигіднішим чи вдалішим. І так все далі і глибше занурюються у залежність від ситуацій, від гріха. Звичайно, можна виправдати для себе все. Але з часом все одно надходить момент, коли настає прозріння і людина стає один на один зі своєю совістю, бачить свою істинну суть і це усвідомлення може бути як спасенним, так і вбивчим. Тому, що Бог відкриває людині правду про неї. І вона не завжди може витримати цей очищуючий вогонь. Хто витримає, той переможець, він народжується для іншого життя − вічного. Бо нема людини, яка б не згрішила. Але потрібно усвідомити свою провину і покаятися. Це головна філософія Бога і основа нашої релігії.  Каяття і обітниця більше не грішити є єдиним шляхом до спасіння. То що ти хотіла?

         − Не знаю, може іншим разом поговоримо про це.... дякую, − підхопилася Анна.

         − А яке у тебе враження від відвідування сиротинця?

         − Гнітюче...

         − Усе правильно. Саме таким воно й має бути. Але християнин, усе, що відбувається у його житті, сприймає собі на користь. Бо немає нічого випадкового. Це нам лише так здається, що є якісь вдалі і невдалі дні, щасливі і нещасні випадки, везіння. Кожен наш наступний крок зумовлений попереднім і можна пояснити. Усе в природі має причину і наслідок. Просто ми багато чого не помічаємо і не розуміємо, не вміємо пояснити. А часом й не хочемо бачити. Багато людей зовсім над цим не задумуються. Людям легше звинуватити когось, аніж пошукати причину в собі. Легше засудити когось.

         − А, якщо людина, дитина, пожинає плоди помилок батьків?

         − Що ти маєш на увазі? Усі роблять помилки − треба пробачити.

         − І нелюбов? Я  небажана дитина... мама народила мене... навіть не знаю, для чого вона мене народила ...

         − Бог знає. Довірся Його милосердю. Якщо ти прийшла у цей світ, то у Бога на тебе є план. Любов − це плід Святого Духа, який отримуємо при народженні. Але, щоб він давав поживу душі потрібне виконання певних умов, дій, застосування розумових й вольових зусиль. Для того, щоб отримати колосок пшениці, потрібно кинути в землю зерно, щоб воно проросло. А для цього старе зерно має померти. Далі росток треба поливати, прополювати, захищати від вітру, щоб його не зламав. Так само й з любов’ю. Її потрібно так само вирощувати у собі − до себе, до ближнього, навіть, каже наш Господь, до ворогів своїх. Це велика душевна праця і духовна боротьба. Але, перш за все, це наш вибір.

         − Вибір чого?

         − Вибір сторони − добра чи зла. Вибір шляху... любові чи непрощення.

         − Я зрозуміла... Дякую. Я можу залишитися на ніч?

         − Так, якщо це тобі потрібно.

         Анна кивнула головою, розвернулася, щоб іти.

         − Перше послання апостола Павла до Коринтян 13:4. Прочитай, − кинула навздогін настоятелька.              

         − Ну що? − запитала Марта, яка наче ненароком опинилася в коридорі, коли Анна вийшла.

         − Нічого, я не змогла... Це аморально просити про таке у матінки.

         − Загалом так, неправильно. А для чого це тобі? Здається після відрахування за неуспішність також можна поновитися чи ні?

         − Можна, але я на державній формі навчання. А після такого відрахування шлях тільки на платну. І, як правило, вимагають ще раз прослухати весь семестр, а не просто перездати сесію.

         − Зрозуміло. Так, це суттєва різниця. Добре, які у тебе плани?

         − Може залишуся до завтра, ще подумаю. Матінка дозволила.

         − О, це добре. Я маю ще деякі обов’язки. Тоді ще  побачимося, − доторкнулася долонею до руки з книгою.  − Щось зацікавило?

         − Матінка сказала «перше послання апостола Павла до Коринтян 13:4».

         − Так, це тут. − Марта взяла книгу, впевнено полистала і тицьнула пальцем. − Тут.