Частина 15

         − Голова болить? − схилився Дмитро над Анною після того, як будильник продзвенів утретє.

         − Ні, але якась я вся поламана.

         − Ще б пак, ти вчора і на місток ставала і в розтяжку сідала..

         − А трахтор мене випадково не переїхав?

         − Ні, трахтора не було. З тобою був я.

         − Це добре. Ти −  друг. Окей, лягай, я вже прокинулася і буду збиратися.

         − Якщо потрібно, то в холодильнику є пиво.

         − Ні, я цього ніколи не роблю. Треба перемучитися три години і організм сам відновиться. То ж треба було тієї текіли стільки вижлукати, от дурепа...

         «І ось я вперше в сиротинці. Моє початкове уявлення про заклад − це там, де нещасні діти. Навіть не знаю − проживають, перебувають, існують чи виживають... Всі ці синоніми, мабуть, будуть доречні», − думала Анна, перетинаючи з Мартою кордон важкої металічної брами.

         − Марто, чому ти мені не підказала, − я сьогодні трохи заторможена... , щоб купила їм якихось цукерок, печива...

         − Ні, перший раз не потрібно, бо надалі вони весь час будуть від тебе цього чекати. Якщо надумаєш ще прийти, тоді й принесеш.

         Підходячи до вхідних дверей, Анна зауважила на сходах дівчинку років п’яти. Марта прибавила ходи.

         − Галинко, ти знову вийшла роздягнена. − Марта  підхопила протягнену долоньку і швиденько пірнула у двері.

         Вже у вестибюлі пояснила:

          − Ось так кожен раз мене зустрічає на сходах. І як орієнтується у часі − поняття не маю?

         Втім, на Марту у залі вестибюлю уже чекали всі вихованці.      Вони були молодшого дитячого і підліткового віку.

         − Слава Ісусу Христу, діти.

         − Слава навіки Богу, − відповіли хором.

         − Ідіть у вітальню, я зараз прийду. До Анни:

         − Треба зайти до директорки повідомити про тебе. Стороннім тут бути не дозволяється.

         На стук з кабінету не відповіли. Анна взялася за клямку, але двері не піддалися.

         − Добре, ходімо, діти чекають. Потім якось поясню.

         Марта впевнено зайшла у кімнату.

         − Михайлику, не треба сідати на стіл, для цього є стілець. − зробила зауваження хлопцеві років одинадцяти з кульчиком у вусі.  Будь ласка, присідайте.

         Діти розсілися за столом. До них долучився хлопчик на інвалідному візку. Марта продовжила:

         − Сьогодні у нас гості. Це − моя подруга. Її звати Анна.

         − Слава Ісусу Христу, − привіталися всі хором

         − Добрий день, − підхопилася Анна. − Слава навіки!

         − Хтось пригадає, про що ми говорили на минулій зустрічі? − Анна витримала паузу. Діти мовчали. − А може хтось пригадає, що ви їли на снідання?

         − Касю,− вигукнула уже знайома дівчинка.

         Усі розсміялися.

         − То яка була каша? Які каші ви знаєте?

         Діти несміливо почали називати: «манна, рисова»

         − Так, манна, є така каша. А хто знає, з чого її готують?

         − Є крупи такі, називаються «манні», − пролунав голос з-за столу.

         − Добре, − не вгамовувалася Анна. − А з чого дістають ці крупи?

         Усі мовчали.

         − Може нам підкаже наша нова знайома Анна?

         Анна була заскочена запитанням, бо й сама не дуже зналася на цьому − якось не цікавилася.

         − Гадаю, що її мелють якимсь особливим способом з пшениці, − не дуже впевнено відповіла на запитання.

         − О, ти відповіла правильно. Бо багато хто не знає. Так, це пшеничні зерна змелені не на борошно, а на дрібні крупинки. Добре. То сьогодні була манна каша?

         − Нє, − обізвався Михайлик. − Нині була кирзова.

         Діти знов зайшлися сміхом. «Дитинство − найкраща пора у житті, − задумалась Анна. Навіть у цьому закладі, де сирість і сірість, лунає їхній сміх. Це так добре, що вони сміються. Куди дівається сміх з роками? Чим старшою стає людина, тим менше вона сміється. І навіть дитина, яка залишається жити всередині нас, уже не сміється, а все більше плаче або здебільшого мовчить».

         − Це яка така кирзова? Я такої не знаю, − спокійно відреагувала Марта.

         − Це така, якою годують в армії і в тюрмі, − провадив далі Михайло. −  Мені тато казав, коли був на ротації: «Їж кирзу − потрапиш в ЗСУ». Нормальна каша.

         − Так, Михайле, нормальна, я також люблю цю кашу. Отже, ми обоє воїни. Ти − в ЗСУ, а я належу до війська Христового. Так? То може ти пам’ятаєш про що ми говорили минулого разу? Я підкажу...          Цієї миті в кімнату увійшла директриса, вона ж головний лікар.

         − Добрий день.

         Діти піднялися і проспівали «Добрий день».

         − Сідайте, − зупинила погляд на Анні. − Хто у нас в гостях?

         − Це наша майбутня сестра, Вікторіє Романівно. Ми заходили, але вас ще не було і я дозволила собі... це наче її практика.

         − А-а-а, ну гаразд. Але на майбутнє прошу попереджати про сторонніх завчасно.

         − Звісно, вибачте. Я врахую.

         Головна вийшла. Анна відразу перевела увагу на дітей.

         − Ми говорили про те, що наш Отець небесний з великого милосердя дав кожному із нас ангела-охоронця, який, що? − Марта підняла перед собою зіжатий кулак. Вона викинула великий палець. − Раз − опікується нами тут на землі. Два − є посередником між нами і богом. Три − захищає нас від іншого ангела, злого. Так?  А хто цей злий ангел? Як його звати? Софіє, ти можеш відповісти, я знаю. Ану, увімкни трішки свою активність. Ти що, сьогодні свою кашу не з’їла?

         − Люцифер.

         − Так. Правильно.

         − А тепер трохи розважмося. Піднімайтеся, ідіть сюди. Будемо гратися у театр.

         Анна стежила за тим, як Марта вміло спрямовує енергію дітей, випереджає їхні очікування, керує їхньою увагою і головне − як їй вдається достукуватися до їхніх сердець. За якусь наступну годину діти стали цікавими, веселими, винахідливими і ....  домашніми. Укінці заняття вони вже не боялися говорити, а навпаки, наввипередки розповідали про свої пригоди, сни, страхи. Маленька Галинка якось непомітно опинилася на колінах у монахині і тулилася до неї, як до мами. Нарешті, Марта сказала: