Частина 14

Анна сподівалася, що мама може бути вдома, але все одно не була готова до зустрічі.

         − Вітаю, − мовила тихо. − Я прийму душ, дещо візьму і піду.

         − Не йди, доця. Давай поговоримо.

         − Про що, мамо, про що ти будеш говорити з дитиною, яка тобі байдужа?

         − Це неправда, ти не байдужа мені...

         − Ти ж сама сказала, що я небажана... І я це постійно відчуваю. Бо ти, мамо, це постійно демонструєш.

         − В житті таке трапляється, що не всіх дітей любиш однаково… Після перших пологів я дуже швидко завагітніла тобою і не була готова до цього психологічно. Потім, коли тебе  народжувала, мало не померла на столі, мені робили переливання крові... Я була налякана, боялася, що помру. Ще зараз відчуваю як мною трусило. Маленькою ти була дуже квола,  прийшла у світ з готовим бронхітом... довго на зміну погоди хрипіла, як паршиве кошеня. Все дитинство з гнійними ангінами. Далі гепатит...

         − Так, я про все це вже неодноразово чула у твоїх доріканнях. А ще у мене були погані зуби, бо їла багато дешевих цукерок, тамуючи страх... А ще, мамо, я усе дитинство, та й що приховувати, ще й зараз, гризу нігті, тобі не цікаво чому? До стоматолога ще у школі я почала ходити сама, бо знала куди і як, щоб не обтяжувати тебе. Але до психолога чи психіатра мене мала повести ти, мамо, якщо б хотіла побачити, що з твоєю дочкою не все гаразд, що у неї явний невроз.

         − Невроз? Що ти таке говориш? Який невроз, від чого?

         − Від ваших постійних сварок і вияснювань стосунків з батьком. Після яких було ігнорування один одного і  демонстративне мовчання тижнями. Від того, що тобі важливий був лише син.

         − Батько тебе любив, балував, не те, що брата.

         − Так, батько мене любив. Можливо й балував, бо бачив твою байдужість до мене. Я не можу говорити про це, бо була несвідома. Просто пам’ятаю його добре ставлення до мене.

         − Ти не розумієш, він мене весь час дуже ревнував, весь час підозрював у чомусь. Я весь час вагітніла і відчувала у цьому свою провину. Я постійно мусіла виправдовуватися у тому, в чому не винна...

         − Виправдовуватися у тому, в чому не винна? Для чого? Невинна людина каже, що невинна і все. Це працює, я нещодавно мала такий досвід...

         − З твоїм батьком це не працювало... Коли я у черговий раз вагітніла, то він у черговий раз казав, що не знає, як це сталося...

         − А ти пробувала з ним про це говорити? Чи ти тільки виправдовувалася і звинувачувала його?  Може тобі подобалося бути у ролі жертви? Чому ти це терпіла? Чому ви не розлучилися, а мучили один одного і дітей. Тривалий енурез у брата вас також не насторожив і не зупинив.

         − Ми його лікували ....

         − А треба було любити... Дітям не жалість, не догоджання, не переживання потрібні. Вони мають відчувати, що вони потрібні, що їх люблять. Я не пригадую, щоб в нашій родині вимовлялося це слово.

         − Чому? Я люблю Назара.

         − Ну ось, наступив момент істини. Так, мамо, Назара ти любиш.  А я маю весь час заслуговувати на твою любов. Все дитинство я чула «я горжуся тобою», а так хотіла чути «я люблю тебе». Знаєш, я недавно почула думку, що той, хто не відчув на собі любові не здатний любити. Не вміє, бо не має досвіду, не знає, що це і як це.  Може й тебе у дитинстві не любили, мамо? Я не знаю... Але щось у нашій природі, в нашій родині порушено. Я б так хотіла це виправити, але я не знаю як. Я заким безсила. Напевно я також не вмію любити.

         Анна розвернулася і пішла у ванну. Роздягнулася і довго стояла під проточною водою.

           &                                                              &                                                              &

         Стояла на покритому льодом озері. А на березі та друга з золотими локонами. Обоє однаково одягнені − у сіре пальтечко у малинову клітку з хлястиком і двома ґудзиками на спині. Як же вона любить це пальтечко... і чобітки жовті, зашнуровані доверху навхрест.

         − Анно, − плакала та інша, − не йди далі, повертайся, ти провал...
 

             &                                                             &                                                               &

         − Мамо, − запитала, вийшовши з ванни, − чому ти не попросиш Назара, щоб зремонтував  котел? Щойно знов несподівано пішла холодна вода.

         − Просила...
         − І що, як зазвичай казав нагадати? − зіронізувала Анна.

         − Він зайнятий, у нього своя сім’я, − знов почала виправдовувати синову байдужість мама.

         − Ну звісно, він зайнятий... А ти пам’ятаєш те сіре пальтечко у малинову клітку, яке я носила десь у 5 років?

         − Ні, не пам’ятаю, давно це було...

         − Так, − відвела погляд Анна. − Це було давно...

         Анна зняла з голови рушник. Взяла на долоню улюбленого бальзаму для волосся. Виявляється, без цього можна обійтися... Але сьогодні Анна  вкладе своє волосся, як завжди це робила − гарно і з любов’ю.

         Кинула у наплічник вихідну сукню, пару чистих джинсів, білизну і, не встояла перед спокусою − бальзам для волосся. Вийшла тихо, не прощаючись.

         Дмитро чаклував над плитою.

         − Привіт

         − Вау, у мій берліг завітала Афродіта? − не приховував захоплення чоловік. − Виглядаєш просто потрясно.

         − Дякую.

         − Давай мий руки і присідай − будемо вечеряти.

         − Та я дорогою перекусила. Ось для вечірнього чаю взяла пампухів.

         − Сідай, сідай. Я картоплі насмажив. З’їси скільки захочеш, − наполягав Дмитро, накладаючи у тарілки.

         − Ну, гаразд.

         − Як справи на роботі?

         − Та так собі. А, до речі, можу тобі заплатити за ночівлю. Скільки?