Частина 13

          Анна прокинулася раненько, щоб, доки спить Дмитро, знову трохи помитися. «Треба шукати житло, це не вихід жити тут», − думала, обережно набираючи воду у каструлю.

         Перед роботою забігла на ринок і вибрала для Везунчика кісточки.

         − Можна? − заглянула у кабінет директриси. − Мені б поговорити.

         − Заходьте.

         − Доброго дня. Радіело Олександрівно, мені потрібний вихідний і якісь гроші, можливо, авансом, я відпрацюю... Просто, є проблеми з житлом.

         − Гаразд, ще сьогодні попрацюєте, а потім будете мати два дні вихідних. А гроші... Скільки ви працюєте − три дні? − жінка щось підраховувала. − Ну, неповну тисячу ви вже заробили... Дві буде достатньо?

         − Гадаю, поки що так. Дуже дякую, − Анна взяла гроші і, навчена досвідом, сховала у кишені джинсів. − То я сьогодні створюю акаунти у Фейсбуку і Інстаграмі. І потрібно відібрати продукцію, яку запропонуємо. Чим швидше подасте, тим швидше зроблю опис. За якісь чотири дні можна впоратися. До свята ще майже місяць, так що ідея ще може вистрілити.  Будуть витрати, наприклад, важливо зробити професійні фотозйомки товарів. Але це можна робити, запустивши сторінки з простими світлинами. А потім удосконалити, оновити. 

         − Добре, я дам завдання Даніелі. Запросіть її, до речі.

         Анна пройшла через зал, де зауважила кілька працівників, серед яких й уже знайому Ніну, кивнула головою і пішла до дверей з табличкою Адміністрація.

         − Доброго дня, нас з вами викликає Радіела Олександрівна.

         Даніела була невисокою рудоволосою дівчиною приблизно такого ж віку, як Анна − з ідеальним макіяжем, манікюром і гарною фігурою. Але усе це наче існувало самостійно. При зустрічі з нею не виникало відчуття цілісної особистості. Даніела плавною котячою ходою пройшла попереду Анни і очолила їх тандем. Так був поставлений акцент на тому, хто у ньому буде першою скрипкою. «Смішна», − відзначила Анна.

         До обіду просиділи в кабінеті, не промовивши ні слова. Анна вивчала сторінки конкурентів, вичитувала в Інтернеті поради і обговорення в групах. Нарешті взялася створювати акаунти.

         − Перепрошую, − звернулася до Даніели, яка аналізувала накладні, − потрібно придумати назву, бо нашу не приймає, уже зайнята. Нова назва має містити слово Афродіта, щоб була прив’язка до нашого магазину.  Приміром, «Посмішка Афродіти» чи...

         − «Смак Афродіти».

         − Непогано.

         − «Стиль Афродіти».

         − Теж непогано, але слово смак має відтінок ненав’язливої агітації. Типу, купи у нас, довірся її смаку і будеш, як вона, богиня краси і любові, так?

         − Ну, загалом, так...

         − Отже, «Смак Афродіти»?

         Даніела кивнула головою і підійшла.

         Може придумаємо відразу логотип? Потім можна обновити на ваших магазинах вивіски з ним.

         − Та скільки тих магазинів. Ще два невеличкі.

         − Добре, але тут є така можливість. Наприклад, людина замовляє собі в Інтернеті, а отримати, щоб зекономити, може в магазині. І логотип тоді дуже доречний.

         − А як з іногородніми? Доведеться відсилати поштою?

         − Якщо б розкрутився бізнес, то не проблема найняти людину, яка буде виконувати цю роботу. То що, думаємо ще над логотипом?

         − Угу.

         − Супер. − Анна вийшла в коридор, набрала Марту. − Привіт.

         − Слава Ісусу Христу.

         − Я тут кісточок прикупила Везунчику.

         − То заїжджай сьогодні.

         − Сьогодні не зможу, хіба завтра А може якось перетнемося і я передам, щоб не зіпсувалися, бо й так весь день тримаю на роботі?

         − Давай я подумаю, як краще зробити і відзвоню.

         − Окей, чекаю.

         Анна повернулася у кабінет:

         − Є пропозиція.

         Даніела підняла голову від паперів і кивком запитала «яка?»

         − Можна доручити персоналу подумати над логотипом − одна голова добре, а кілька краще... Колектив потрібно залучати до таких справ. Це виховує відповідальність, об’єднує, врешті-решт. І, до речі, заряджає духом конкуренції, але на здоровій основі. О, оголосимо конкурс, − Анна вийняла з кишені сто гривень. − Скинемося, я мотнуся куплю піцу і організуємо спільний обід за яким розкажемо про ідею. Добре? А то у вас тут всі самі собою, як не рідні...

         Даніела зробила великі очі, звела акуратно фарбовані брови, облизала губи, мовчки витягла з гаманця сотку і поклала на стіл.

         Дармова піца сподобалася усім. А до перспективи участі у конкурсі ставлення виявилися неоднозначними: хтось проявив зацікавлення, хтось просто відмовчався. Виходячи з підсобки, Анна розставила акценти:  

         − Отже, це конкурс. А це означає, що буде приз. Який, − багатозначно глянула на Даніелу, на разі ще обговорюється. До речі, − кивнула на порожню коробку з-під піци, − у них є можливість замовляти обіди на виніс. Можна з доставкою, а можна самому забирати − це поряд. Ось прайс.

         Задзвонив телефон. Телефонувала Марта.

         − Зараз уточню, − Анна викликала Даніелу в коридор. − Що потрібно було від мене на сьогодні я вже зробила. Можна я піду швидше з роботи, мені потрібно зустрітися з людиною. Ви мене прикриєте?

         Небагатослівна Даніела знову звела фарбовані брови і кивнула головою «так».

         − Так, буду біля Грушевського  в 15.30. До зустрічі.

         Після спільного обіду менеджерка струсила наліт пихатості і стала звичайною симпатичною дівчиною, яка активно цікавилася організацією продаж в соціальних мережах. Вона розпитувала як це працює та що для цього потрібно робити. Анна й сама ще вивчала механізм, тому порадила погуглити. «Дивно, як людина здатна мінятися в кращий бік, варто лише перемкнути увагу з себе на щось цікаве, потрібне і корисне іншим», − відзначила, покидаючи кабінет Анна.