Частина 12

        Наближався День святого Валентина − свято, якого чекають усі: закохані, ті, що вважають, що закохані, і навіть ті, що хотіли б, щоб були закохані. У Анни був невдалий досвід першого кохання... згодом другого,  уже в університеті. Після третього, чисто випадкового зв’язку, який вона сама не розуміла для чого дозволила і який сама припинила, просто повісила замок на серце, а ключ викинула. Потрібен був час, щоб розібратися, чому у неї не складається в особистому житті і що з нею не так.

         Красеня однокурсника з темним волоссям і карими очима вона запримітила ще з перших днів навчання. Назар був спокійним, зосередженим і рівним у ставленні до всіх. Їй імпонувала його зовнішня простота і внутрішня шляхетність, яку неможливо було непомітити. Завжди ввічливий, завжди акуратний, завжди гарно пахне. Її заворожили його красиві руки з тонкими довгими пальцями. Про такого хлопця можна лише мріяти. І Анна мріяла, але й діяла. Вона записалася учасницею університетського Конкурсу краси серед першокурсниць і виграла його у номінації «Міс креативність». Досягнути це було не так й складно, бо мала гарний голос і співала змалечку, грала на фортепіано, займалася в танцювальному гуртку і не боялася сцени. Мамине улюблене щодо неї «Я пишаюся тобою» не гріло, але додавало адреналіну і стимулювало на наступні перемоги. А їх було чимало − так вона завойовувала її любов.

         У такий самий спосіб вирішила завоювати й любов Віктора, бо іншого не знала. І, як не дивно, це працювало. Хлопець й справді звернув на неї увагу, зав’язалися серйозні стосунки, вони почали зустрічатися. Анна відчувала на собі погляди заздрісних однокурсниць і кайфувала від цього: провокувала Віктора на оцінки інших дівчат, створювала ситуації, коли він мав робити вибір між нею й іншими. Їй здавалося, що так триматиме їх зв’язок у тонусі. Усе наче йшло добре: Віктор був уважний, податливий, ніжний. Але вона відчувала, що щось не так, він не виглядав щасливим. «Що вона ще може дати йому? Ну, звісно ж, найсокровенніше – свою цноту. Це те, що віддається один раз. Це те, що зміцнить їхній союз, прив’яже його до неї ще більше», − думала вона. І Анна зробила це. Так, вона знов спровокувала ситуацію, коли це сталося. Вона була на висоті, чулася переможицею.  

         Але вона помилилася, хлопець не був готовий до цього. ЇЇ вчинок запустив абсолютно протилежний неочікуваний процес − Віктор почав віддалятися. Анна була у відчаї. Зрештою, вибрала стратегію очікування: перестала наполягати на зустрічах, телефонувати і випитувати де і з ким він, перестала бажати вдалого дня, запитувати чи вже обідав, пропонувати переглянути фільм.  І це була ще одна помилка, бо він дуже легко підтримав нові правила гри. Траплялося, що кілька днів він міг не давати про себе чути і  навіть нетелефонувати. Аж поки Анна не витримувала і сама знов ініціювала зустріч, яка часто закінчувалася сексом. Просто сексом без... любові.  Вона мучилася, страждала, злилася на себе, поривалася викликати його на відверту розмову, невдовзі  відмовлялася від цього  − просто не розміла, що відбувається. Вона втратила над усім контроль і це  її злило і лякало. На День закоханих, який наближався, вона  готувала для свого хлопця особливий подарунок, який назвала «100 причин, чому я тебе кохаю». Для цього ретельно відібрала ці причини, сформульовані в одному реченні, набрала на комп’ютері і вибрукувала на папері. Порізала на тоненькі смужки і скрутила у дрібненькі рулончики, які позащіпала кольоровими скріпками. Далі насипала їх вперемішку з сухим різнотрав’ям у картонове червоне серце і перемотала подарунковою стрічкою, мовляв, дарую, воно твоє... Вийшло симпатично і креативно. Назар просто подарував квіти, з якими прийшов в університетський клуб на дискотеку. На святкуванні Анна багато танцювала, а Назар багато пив, а потім просто кудись пропав. На другий день надіслав есемемку «Мене гнітить наш зв’язок. Я не відчуваю нічого, крім роздратування. Вибач, усе закінчено». Ось так. Він просто відрізав і викинув її.

         Анна згадала, що ідею з подарунком знайшла  в Інтеренеті. ЇЇ осінило:

         − Радіело Олександрівно, у мене тут виникла думка, як збільшити продажі.

         − І..?

         − Треба задіяти Інтернет. Зараз не обовязково створювати сайт для магазину. Можна продавати через соціальні мережі − Фейсбук, Інстаграм, Тік-Ток.

         − А хто цим буде займатися?

         − Ну, можу я. Створити аккаунти можу. І написати текст також можу спробувати − усе ж три курси журфаку. А вам з Даніелою потрібно буде відібрати товар, який розмістимо. Можна ці готові подарункові набори, що сьогодні отримали. А можна подивитися, що у нас не дуже продається, вдало їх поєднати з іншою продукцією того ж бренду і збути через мережу.

         − Привабливо... І що, воно працює?

         − Ще й як. За статистикою сьогодні вісімдесять відсотків людей купують тільки через Інтеренет. Ковід допоміг.

         − Добре, завтра з самого ранку сідай за комп’ютер Даніели і працюй. А вона допоможе в залі, так, Даня? − звернулася до менеджера.

         − Ні, я не згодна, − відрубала та.

         − З чим ти не згодна?

         − З тим, що в моєму кабінеті буде хтось сторонній...

         − А зарплатню два рази в місяць отримувати на карточку ти також відмовляєшся?

         − До чого це тут?

         − До того, що мій комп’ютер завтра буде зайнятий − буду ще працювати над річною звітністю. Так що виходу немає, Анна змушена працювати у твоєму кабінеті, на твоєму комп’ютері. А ти завтра проаналізуй надходження по накладних і до кінця дня маєш подати список  продукції за ціною від двісті гривень, яка залежалася більше як півроку. Зрозуміло?

         Менеджер мовчала.

         − Може нижню цінову межу опустимо, − вставила свої пять копійок Анна.

         − І що це, в нашому магазині на Валентина косметичні олівці купуватимуть? Я б ще підняла. Треба відразу високу планку брати.