Частина 11

       Зранку була спокійною і зосередженою, сама не розуміла, звідки це відчуття впевненості, що робить правильно. У неї не було якоїсь особливої стратегії поведінки, але вона чітко усвідомлювала, що не буде грати у цю принизливу гру, яку їй хочуть нав’язати.

         Перед дверима в магазин Анна мимоволі перехрестилася. «Дивно, − відзначила, − раніше ніколи цього не робила». Скинула куртку і оглянула себе в дзеркалі. Акуратно підібране в жмут волосся, підведені контури брів, нафарбовані губи і витягнені тушшю вії надавали обличчю виразності, довершеності. Колір хакі улюбленого сарафану з широким шкіряним ременем, який плавно лягав на бедра, закликав бойовий дух. Черевики на масивній підошві у армійському стилі довершили образ воїна, якого вона вирощувала в собі з учорашнього вечора. «Подивимося, хто переможе», − різко крутнулася на каблуках Анна і вийшла у торговий зал магазину.

         Між полицями проходилася Людмила. Анна вирішила не йти на спілкування, а попостерігати за нею. Та розставляла косметичні олівці, недбало і навмання кинуті покупцями. Їй необхідно було сфотографувати полицю з парфумами, яка була прямо навпроти тієї, біля якої стояла Людмила. Учора перед відходом їй вдалося це зробити і вона ретельно вивчила усі назви і упакування духів. Тому потрібно було зробити це й сьогодні і то чимшвидше, щоб порівняти товар на полицях. Анна не могла знати − зауважила її співробітниця чи ні. Але це не мало ніякісінького значення, бо саме ця працівниця повідомила їй про аферу.

         Анна підійшла з телефоном у руці:

         − Привіт. Ну що, те, про що ти попереджала, уже трапилося?

         − Привіт. Не знаю, − без ентузіазму відповіла та. 

         Не церемонячись, Анна кілька разів з різних ракурсів сфотографувала полицю. «Не зрозуміло. Якась вона дивна і стурбована», − Анна вирішила не залишати її в залі саму, а дочекатися і вийти разом. Тому стала збоку і почала переглядати фото. Непомітно зайшла Радіела:

         − А що, робочий час ще не настав? Чого втупилася в телефон? Людо, сідай сьогодні на касу, бо третя прийде ближче дванадцятої − мусіла повести дитину в поліклініку. Анно, підміни Люду і все розстав. Не пропусти жодної полиці. Це має бути зроблено якнайшвидше, поки не почали заходити валом покупці.

         Говорила директриса голосно і владно. Було видно, що отримує від цього задоволення. Перша емоція, яку б мала викликати ця людина − страх. Але не сьогодні і не з Анною. Бо та сьогодні була воїном.

         Близько дванадцятої прийшла третя змінниця, якої Анна ще не знала. Кидалося в очі, що жінка невиспана: лице без косметики, чорні круги під очима.

         − Ніна, − кивнула головою.

         − Мене звати Анна. Що з дитиною?

         − Висока температура всю ніч. Застуда чи грип... ПЛР тест не робили, можливо ковід.

         − Тоді одягаємо масочку, − підморгнула Анна.

         − Авжеж, маска, дякую, що нагадала, − спохватилася жінка.

         Обідали мовчки, кожен своїм. Для Анни на цей випадок ще збереглося принесене нею вчора печення. Ніна потелефонувала додому, далі  − сімейному лікарю, вибігла у аптеку.

         День пройшов спокійно і Анна навіть забулася про те, що її очікувало. Нарешті, за півгодини до закриття магазину нова знайома Ніна повідомила:

         − Радіела Олександрівна просить до свого кабінету на нараду.

         У невеличкій кімнаті до них долучилася ще одна жінка. Анна прочитала на бейжику «Даніела, менеджер».

         − Неприємно про це говорити, але у залі з полиці пропав флакон

парфумованої води бренду Заки. Ціна 740 гривень. Які будуть думки з цього приводу?

         Усі мовчали, Анна також. Нарешті, після затяжної паузи піднялася Ніна:

         − Радієло Олександрівно, а коли помітили крадіжку?

         − Мені повідомили пообіді.

         Анна зважувала, що робити. Світлини прилавку − вчорашня і ранішня нічого не доказували. Зараз кінець робочого дня. «Як вона могла втратити пильність?» − картала себе.

         Втомлена Ніна нервово глянула на годинник:

         − Радієло Олександрівно, якщо потрібно компенсувати, то я аж із зарплатні, бо зараз гроші потрібні на ліки. І, можна, я піду? Бо й так сусідка весь день наглядає за дитиною.

         − Добре, ідіть. Стосовно завтрашнього дня, якщо необхідно залишитися вдома, то попередьте мене до вечора, щоб я встигла організувати заміну.

         − Добре, дякую.

         Анна не витримала:

         − Ніно, а чому ви не кажете, що не брали парфуми, бо я їх точно не брала, а тому ніякі гроші віддавати не збираюся...

         Ніна приречено глянула.

         − Ідіть, Ніно. Ми розберемося, − сказала Радіела.

         − А ви, Людмило, що мовчите? І ви не брали парфуми?

         − Ні.

         − А чому тоді не встежили, коли і за яких умов вони пропали? Ви ж досвідчений працівник.

         − Вибачте, Радієло Олександрівно, я згодна на компенсацію.

         − Тобто, у нас не згодна повертати кошти лише новенька, Анна?

         − Я ще нічого у вас не заробила, а уже потрібно щось повертати... Кажу ж, я не брала парфуми.

         − Гаразд, не брали. Я й не наполягаю, бо за руку не впіймала. Але ж я попереджала, що за таких умов суму вкраденої речі компенсовують всі, хто були на зміні у рівних долях.

         − Радієло Олександрівно, − підвелася Анна. − Для чого ця вистава? Я знаю про існуючу традицію, за якою у такий спосіб випробовуються усі новачки. І я не збираюся брати у цьому участь.

         − Тобто, ось так просто: не збираюся і все? А де парфуми і хто поверне за них кошти?

         − Можливо, той, хто взяв поверне? Призначайте розслідування...

         − Розслідування? Гаразд, вільні. Я подумаю...

         Анна вийшла. Зайшла у туалет. Голова гуділа, мов порожній казан. «Для чого ці інсинуації, ці експерименти над людьми?» Зайшла у підсобку, де вже одягалася Людмила. Накинула куртку: