Частина 10

         Анна провела поглядом трамвай. «Чому ці люди зглядаються на неї? Чому так болить голова? Хто цей хлопець?»

         Чорно-біла графіка зими, як «так» і «ні», як «плюс» і «мінус», як «життя» і «смерть».  Смерть... Вона завжди поруч... Ні, я ще не готова... Я буду боротися, буду жити, любити...  Погляд блукав по чорних стовбурах дерев і засніжених лавочках, доки не вперся у вітрину магазину. «Я мала щось купити... Я мала –а, я мала купити миючі засоби.

         Рішуче відчинила двері магазину. Гарно освітлений зал з полицями косметики.

         − Тут можна купити миючі засоби»?

         − Так, пройдіть, будь ласка далі. Там супутні товари.

         Пральний порошок, господарське мило, засіб для миття посуду, також для  раковин і унітазів, освіжувач повітря, сухий рушник  і серветки − стандартний набір. А ще − для особистої гігієни. Глянула на чек: з карточки злетіло 500 гривень «Треба економити гроші, бо ... Боже, як їх економити?» − повела очима вбік, щоб не зустрітися поглядом з касиркою і прочитала оголошення: «Магазин потребує продавця».

         − Скажіть, а ця вакансія ще вільна?

         − Гадаю, що так, якщо не зняли оголошення. Стривайте, зараз дізнаюся, − дівчина зателефонувала. − Так.

         − Коли можна зайти для перемовин?

         − Ми відчиняємося о десятій, приходьте завтра.

         − Дякую.

         Анна вийшла з магазину обнадіяна. На вулиці було геть темно. Вітер кидав у лице мокрим снігом, але це було дурницею порівняно з тим, що відчувала вона − як вдруге народилася. Можливо, що вона знайшла роботу. Отже, не все так погано. Щось потрібно приготувати на вечерю. Паста з печерицями − дешево і смачно. Вау-у-у-у.

         Двері у майстерню відчинила власним ключем. Дмитра знов немає. «Якось тривожно... Куди він весь час зникає? Та яке моє діло? Я прийшла і пішла, хай живе собі, як жив».

         Взялася готувати вечерю. Без попереднього ентузіазму, просто, бо треба їсти. На годиннику сьома вечора, Дмитра немає. «Ще зачекаю». Восьма двадцять, Дмитра немає. «Та добре, не маленький − підігріє і поїсть... Знов забула запитати про пароль до Інтернету... Є причина подзвонити... Не відповідає... То був кіт чи ні?... Що там на мольберті?.. Може, він не розсердиться, якщо я сама подивлюся? Ні, може, не варто... він мені довіряє.... ні, не варто...»

         Поїла без задоволення. Натлумилась, та й годі.

         «Що я знаю про господаря цієї майстерні? Фактично − нічого. Що має коріння на Волині. Що дідо − відомий художник, представник українського андеграунду шістдесятих минулого сторіччя... А ким є цей чоловік, з яким вона вирішила бути під одним дахом?».

         Анна почала лаштуватися на ніч. «То був кіт чи ні? І що, коли він знову прийде й вночі буде заглядати їй в очі?» Їй стало моторошно. Анна згадала, що читала про котів, що у такий спосіб  вони встановлюють з незнайомцями свою першість. Написано було, що собака може відвести погляд, а кіт − ніколи.

         «Не спалося, а ніч, як море... Хто це, Шевченко? Здається, так... Ні, так неправильно. Щоб прийшов сон, потрібно не напружувати сіру речовину, а заплутувати. Називати предмети, які ніяк логічно між собою не зв’язані... «Хліб, ручка, мило, яблуня, сир, вікно, дім... Ні, дім після вікна неправильно. Вікна якраз у домі. Ще раз: кулька, лід, корона, стілець... Не зрозуміло, так правильно чи ні? Адже корона гіпотетично може лежати на стільці. От, паскудство. І де той Дмитро? Якось у чужому помешканні без господаря не дуже затишно. І чого б то не подзвонити? Йому, що, все одно, хто у нього вдома і що тут відбувається без нього?

         ...лялька, сіно, риба, дрова...»

         Сон наче відрізали ножицями. Анна схопилася на рівні ноги. Дмитро не ночував. На годиннику сьома тридцять. Якщо десь завис, то телефонувати рано − буде злитися. Та й хто вона така, щоб контролювати його.

         «Стій, це не контроль, це звичайне хвилювання... Хвилювання за нього чи за себе?... Ти в чужому помешканні і не знаєш де і що з власником... Так, зберися, приведи себе в порядок. О десятій маєш бути в магазині, а ще треба встигнути поправити манікюр − учора зламала...», − скомандувала собі подумки. − Це шанс, який зараз не можна втратити. Мені потрібна ця робота і я маю зробити усе, щоб отримати її».

         Анна критично оглянула макіяж в дзеркалі, ще раз навела родимку на правій щоці і залишилася задоволеною. «Життя не можна відкладати на потім. Потім воно, як скислий борщ − шкода переведених продуктів, а споживати неможливо... Усі хочуть мати білосніжну посмішку, та не всі розуміють, що для цього потрібно постаратися».

         Анна розуміла: вона пила чай і каву тільки через соломку і регулярно зранку і ввечері чистила зуби. Так само вона ретельно увечері знімала макіяж і уже з ... ну, не важливо, одним словом, вона давно користується сонцезахисним кремом і зволожуючими масками.

         На виході з квартири зустрілася з Дмитром − худим, сірим і пожмяканим − так їй здалося.

         − Не питай, − виразним жестом долоні і кивком голови скомандував він.

         «Ось і чудово. Головне, що живий», − проказала подумки дівчина.

         − Чи маєте практику роботи?

         − Ні, але я люблю і готова вчитися?

         − У нас вісім тисяч при місячній зайнятості. Працюємо чотири через два.

         − Мене влаштовує.

         − Вчитися потрібно буде з півоберта. Багато інформації про продукцію. Готові розпочати сьогодні? День не оплачуваний, але чогось навчитеся.

         − Так, готова розпочати сьогодні.

         − Добре. Тоді на завтра маєте знати все про засоби демакіяжу від усіх брендів, які у нас на полицях. Паралельно спостерігаєте за тим, як працюють дівчата, вчитеся. Зрозуміло? − строго глянула на Анну власниця. Про всі обов’язки дізнаєтеся по ходу...