Частина 9

          Увімкнула ноутбук. «Ага, приїхали, а пароль до Wi-Fi? Це ж треба так затупити! − з роздратуванням набрала Дмитрів номер. Він не відповідав. − Ну, гаразд, спробую через телефон».

         Забила у пошук: «Знайти роботу». Гугл миттєво видав кілька сайтів.

         «Так, офіціантка з окладом п’ять тисяч. Якась фігня, це ж, мабуть, не за повний робочий місяць такі гроші?  Хоча, вони вважають, що решту можна заробити чайовими, чула про таке. Оператор мобільного зв’язку, треба пройти стажування, оклад вісім тисяч. М-а-а-л-о. Продавець супермаркету, перший місяць без зарплатні. Пішли до чорта!..  Перший млинець нанівець. Так,  дівчино, вмієш ти себе заспокоїти...То був кіт чи ні?»

         Анна згадала про Везунчика. Її стало гризти сумління за те, що покинула його. На годиннику була шіснадцята тридцять п'ять.. Мабуть, вже можна телефонувати Марті.

         − Так, слухаю, − по-діловому коротко відповіла монахиня.

         − Привіт, це Анна. Марто, як Везунчик?

         − О, слава Ісусу Христу, та добре. Відходить...

         − А ти де зараз?

         −  В сиротинці. У мене тут підопічні.

         − Ти вибач, що й Везунчика навішала на тебе, але я ще не маю куди його взяти... Я його провідаю, можна?

         − Звісно, приходи.

         − Дякую. Пока.

         − З Богом.

         Після дзвінка геть зовсім зіпсувався настрій. «Куди цей Дмитро весь час пропадає? Треба буде домовитися якось про ключі або зробити дублікат, а то сиджу тут, як в клітці... То був кіт чи ні?» − мучило запитання.

         Відчинилися двері і увійшов Дмитро, розмовляючи з якимсь чоловіком. Той роздратовано доказував:

         − ... цього недостатньо, потрібно ще звертатися у Благодійні фонди.

         − От і звертайся, − коротко відказав Дитро тоном, який не передбачав продовження розмови. − Знайомся, це Анна. Вона тут тимчасово живе. А це Павло, − кивнув на супутника.

         Анна беззвучно привіталася.

         − Постав, будь ласка, чайник, ми змерзли...

         Дмитро почав скидати у пакет брудну білизну. Анна мовчки принесла відкладені рушники.

         − Ти будеш вдома? Я би пройшлась...

         − Там холодно і мокрий сніг пішов.

         − Нічого, я недовго.

         − Ось, візьми ключ.. на всяк випадок.

         Анна вийшла на сходову клітку. Подумала: «Треба щось купити для господарства».

         Ішла вулими такого рідного міста. Любила його у будь-яку пору року. Особливо восени, коли грало різними барвами. У цей час було багато туристів, багато фестивалів − театральних, музичних. Вулиці кишіли перформансами і різноманітною рекламою. Не те, що тепер, у час затяжної епідемії ковіду. Люди бояться за життя − свої і рідних. Навколо вмирають друзі, співробітники. Ніхто не знає напевно, що з ним може бути завтра. Надзвичайно по-різному реагують організми на вірус і вакцину також. «Я щось роблю не те. Як можна було у такий час залишити маму?» − картала себе. “Нічого. Вона має улюбленого сина...», − заколисував хтось зсередини сумління. − «Який може півроку навіть не телефонувати», − кволо протестувала совість.

         У памяті виринули моменти, коли Назар у припадку злості товк її головою до стіни і мама його за це не наказала. Вона завжди була на його стороні. «Ти будеш колись знати, що таке син, перша дитина», − не раз говорила вона.

         І вона має Володьку, цього альфонса малолітнього, який приходить до неї нібито вчити англійську мову. Ага, одного разу Анна їх застала. І, щоб не ставити маму у незручне становище вдала, що нічого не зрозуміла. Але й вона, й мама знали, що таємниця розкрита. Вони обрали мовчання − так було вигідно обом. Але така поведінка мала наслідки. Брехня завжди дає небажані плоди. Усе має плоди. Напруга між ними наростала і одного дня вибухнула сваркою. Було багато наговорено один одному. Далі скандали почали частішати, виникати на рівному місці. Мама наче спеціально провокувала їх.

         Анна відчула в собі злість, відчула її фізичну присутність, фізичну вагу. Злість, як щось таке, що жило у ній окремішно і тиснуло на неї зсередини... Злість, як щось таке, що нею керувало і з чим вона не могла впоратися. Вона жило усередини неї і, як сніговий клубок збільшувалося, охоплювало все її єство, заморожувало всі її відчуття, робило її невразливою.  З розмові з мамою їй хотілося кричати, протестувати, хотілося достукатися до неї. А на самоті вона була, мов притлумлена − без емоцій, без почуттів. І тільки злість нікуди не дівалася, а іноді розросталася до таких розмірів, що Анну опановував відчай. Хотілося все навколо руйнувати і... плакати від безсилля одночасно.

         &                                                                     &                                                                         &       

         «Давай поговоримо про це?» − почула голос, яий нависав над лівим вухом.

         − Я заплуталася... не знаю, про що говорити.

         − Як же не знаєш, адже це мучить тебе. Треба з цим покінчити. Тобі ж прямо було сказано: небажана. Знаєш, що це означає? Що тебе не повинно було бути. Тебе тут ніхто не чекав і не потребує. Ти...

         − Не вступай з ним у розмову... тільки не вступай з ним у розмову, − підхопила за руку і потягла за собою знайома маленька дівчинка з білим волоссям.

          &                                                                    &                                                                        &

         − Вам що, жити надокучило? − відчула Анна сильний поштовх у ліве плече.

         Обоє упали на мокру бруківку. Хлопець швидко підвівся на ноги, подав їй руку. Підвів до лавки і посадив: «Присядьте тут, заспокойтесь».