Частина 7

         Ольга на дзвінки не відповідала. Анна хвилювалася: їхала до чоловіка, якого мало що знала. Щось у цьому всьому було таке, що вона не могла ні зрозуміти, ані пояснити, але, що її затягувало...  «Ах, легко налякати переляканого: нічого зі мною не трапиться. Врешті-решт, час колись дорослішати... Це все тільки досвід», − притлумила власне сумління.

         Двері довго не відчинялися. Нарешті замок клацнув і в отворі намалювалася фігура господаря у махровому халаті.

         − Привіт, впустиш?

         − Думав, що тебе вже не буде. Заходи, − пропустив повз себе.

         Дмитрова майстерня знаходилася на горищі п’ятиповерхового будинку. Половину стіни навпроти дверей були вікна і для того, хто входив відкривалася панорама космічного неба. «Мабуть уночі тут взагалі бомбезно, − подумала Анна, а вголос сказала:

         − Яка краса.

          Відразу попрямувала до стіни і заглянула вниз.Там також було видовищно: вервечка машин з увімкненими фарами створювала ілюзію безкінечного святкового різдвяного потяга.

         − Я з піцою, але вона холодна. У тебе є мікрохвильовка?

         − І пиво також, − привітно посміхнувся Дмитро.

         У великій кімнаті було доволі тепло. Анна лише тепер помітила, що обігрівається вона грубкою, з якої стирчить у дах труба.

         − А опалюєш чим?

         − Та чим доведеться: брикетами, дровами, іноді вугіллям. Що придбаю, тим і опалюю. Влітку був буревій, пригадуєш, багато дерев повалило? То я собі заготовив, ще донині ними опалюю.

         − Молодець.

         − Авжеж, виживати якось треба. Ну, давай свою піцу, рятуй мене від голодної смерті.

         Мовчки смакували їжу. Нарешті, задовільнивши перший голод, Дмитро запитав:

         − Що у тебе? Проблеми вдома?

         − Щось типу того, − відповіла захміліла Анна.

         − Дістали?

         − Та наче ні...

         − А що, хочеш скуштувати дорослого життя?

         − Ти прямо психолог... Що, на мені написано це все?

         − Це ж класика: одвічна проблема батьків і дітей.

         − Ну, в мене трохи по-іншому. Батько помер три роки тому, мама завела молодого коханця, я їй непотрібна...

         − А ще чим займається мама?

         − Викладає в коледжі.

         − І надовго ти до мене? У мене, як бачиш, умови не дуже...

         − Спробую знайти роботу і квартиру.

         − А універ що? Не зайшов тобі?

         − Доведеться поставити на паузу. Здається, я вже цю сесію не здам... візьму академку на рік.

         − Зрозуміло. Тоді роздягайся й лягай.

         − Куди?

         − В ліжко. Ти ж хотіла дорослого життя?

         − Т-ти це серйозно? − запанікувала Анна.

         − Абсолютно.

         − Я н-не можу…, я не планувала так одразу...

         − Як відразу? Ти прийшла до дорослого чоловіка на ніч... Що ти думала?

         − Н-нічого, я попросилася пожити, тобто прихистити мене... я заплачу, − тремтячим голосом виправдовулася Анна. 

         − Та добре, − розсміявся Дмитро, − я пожартував. Вибач.

         Анна вже не могла стримувати емоції і розплакалася. Дмитро сидів, винувато мовчав.

         − Ну, досить, заспокійся. Це справді був невдалий жарт − винуватий, визнаю, козел. − Дмитро взявся витирати Анні сльози.

         − Чаю хочеш? У мене є класні травки: материнка, липа, суничник, м’ята.  

         Анна покивала головою.

         − Нічого так не заспокоює, як горнятко доброго чаю, правда ж?

         − Так.

         − Слухай, а чого ти вирішила зав’язати з журналістикою, у тебе, наче, непогано виходило?

         − Не те, щоб зав’язати, може, просто взяти паузу. Я не знаю. Мені здавалося, що це така незалежна діяльність, через яку можна щось змінити, реалізувати себе. А насправді незалежної журналістики немає: хочеш працювати − мусиш працювати на якогось політика чи олігарха. Усі ж медіа, які вижили, приватизовані чи спонсоруються, а, отже, співають під чиюсь дудку.

         − А ти така прямо незалежна... То займайся розслідувальною журналістикою, зараз це актуально.

         − Це круто, але туди ще треба потрапити... І я не впевнена чи у мене вистачить для цього сміливості. Слухай, − поспішила змінити тему Анна, − заходила на вернісаж подивитися на твої роботи.

         − І що?

         − Ну. Я не особлива прихильниця дерева і взагалі мало що розумію у прикладному мистецтві, але це гарно.

         − Різьба − то забавка з дитинства, яку просто удосконалюю. Ну і можливість заробити. Зачекай, я тобі покажу дещо інше, але то треба при денному світлі.

         − Добре.

         Анна оглянулася. Їй було зовсім незрозуміло, де б вона мала спати, адже в кімнаті був один тапчан, який, вочевидь, слугував й за ліжко, й за лавку. Поряд стояв журнальний столик. У кутку, біля умивальника, який також виконував роль кухонного й ванного прихистилася частина кухонної стінки, яка складалася з двох тумб − навісної і нижньої, яка одночасно була й столом. Така функціональність була виправдана і зручна. З протилежного кінця кімнати випирало щось накрите тканиною, схоже на мольберт, біля нього два стільці. Оце й усі меблі.

         Поки вона оглядалася Дмитро звідкись витяг розкладачку.

         − Ось твоє ліжко. Зараз ще постелимо матрац. Але, даруй, білизни чистої немає. Завтра собі випереш. А сьогодні вкриєшся ковдрою і так заночуєш.

         Анна витягла з наплічника чисте простирадло, яке прихопила на всяк випадок з дому. Простирадло було двохспальне, тому Анна склала його вдвоє, плануючи залізти всередину, як у конверт.

         − О, а ти завбачлива, − завважив Дмитро.

         − Еге ж, є таке.