Частина 6

        Все ще стояла на перехресті, а кругом − люди. Пішла за живим потоком у напрямку майдану. Деякі в руках тримали прапори, хтось збуджено про щось розповідав. Звернула в бічну вулицю, щоб підійти до піцерії з боку вернісажу.Десь тут мають бути Дмитрові роботи.

         Дмитро був тридцятирічним митцем, як він себе позиціонував. Але жив він здебільшого з виготовлення свічок, що дуже добре продавалися у церковній крамниці перед різдвяними і пасхальними святами і різьби по дереву. Останню добре розбирали туристи на сувеніри. Малював Дмитро під настрій, коли, як він казав, його відвідує муза.  

         Щось у його картинах таки було, − бачила на спільній з дружиною виставці, якась, притаманна лише йому, естетика. Вони захоплювали духом суперечливості, наповнювали енергією таємничості, яка виливалася через діряві дахи, віконні рами, просочувалася крізь дошки старих парканів і витікала із запущених горищ і дворів. Від цього неможливо було відірвати очі, туди затягувало і десь поруч хотілося присісти з горнятком кави. Усе було до дрібниць зображено і виписано. Навіть кішку, яка стояла з настовбурченим хвостом десь в кутку картини, хотілося погладити.

         У Дмитра були темні карі очі, які, як два мініатюрні об’єктиви,  впивалися у співрозмовника, білосніжні зуби і тонкі довгі пальці, неспіврозмірні з маленькими долонями і зі всією його делікатною тілесною конструкцією. Своєю манерою спілкування Дмитро нагадував чорно-білі штрихи на його графіці. Але усі знали, а хто не знав, той підсвідомо відчував у цьому чоловікові прихований безмірний океан емоцій і відчуттів. Анну притягував цей чоловік і одночасно лякав, як заборонений плід. «Добре, − сказала собі подумки Анна, − ти вирішила бути сміливою і змінити життя. То давай, маєш шанс».

         − Щось шукаєте? − звернувся лисуватий дядько років п’ятдесяти.

         «Йому б десь на будівництві працювати, а він біля картин стоїть», − подумала Анна, а вголос запитала:

         − Скільки коштує он та кішка? Та, що з сердечком...

         − Кішки усі по 400 гривень. Чи сидяча, чи стояча, з хвостом догори чи підібганим − усі однаково коштують. Вам для чого, на подарунок?

         − Та ні, для себе... А ця картина з вежею?

         − Тисячу двісті...

         − Ого. І що, купують? А хто майстер?

         − Та я й не знаю прізвища. Дмитром зветься. Відсоток платить − і добре. Мені ж з ним не одружуватися, щоб в паспорт заглядав... − реалізатор спохватився і глянув підозріло. − А ти що випитуєш? Або бери, або іди собі з богом. А то, вештаються тут, а купити не купують... Іди, іди, − махнув рукою пан, ніби відганяв назойливу муху.

         − Та добре, добре, чого ви так нервуєтеся. Я придивляюся, вибираю...

         − Іди, іди, − не вгамовувався дядько.

         На ратуші забили куранти і майже одночасно задзвонив телефон.

         − Ти де, − почула голос Ольги.

         − Тут, біля піцерії.

         − Де тут? Я біля самого входу.

         − Ось і я біля входу, − підійщла зі спини Анна. − Привіт.

         Анна щиро була рада зустріти однокурсницю. Хоч і не вважала її подругою, але якось так складалося, що дисципліни обирали однакові, на лекціях опинялися поруч і в їдальні сідали за один стіл.

         − А ти що, одна? Де твій хлопець?

         − Та він завис на мітингу... Пізніше підійде. Пішли замовляти піцу, казав, що оплатить.

         − Тоді беремо велику і з подвійним сиром, − змовницьки підморгнула Анна.

         Попиваючи пиво і очікуючи піцу, дівчата розговорилися.

         − То ти Сашу знаєш зі школи?

         − Не зі школи, а з дитинства. Ми виростали в одному дворі. Він, правда, на три роки старший. Коли я школу закінчувала, то уже армію відслужив і залишився далі служити. Підписав контракт, отримав звання сержанта...

         − А які війська?

         − Десантно-штурмові.

         − Елітні малинові берети. То він у тебе герой?

         − Може й герой. Але не знаю чи у мене...

         − От тобі й маєш... Як це розуміти? У вас щось не складається?

         − У мені проблема. Розумієш, ця війна... Я не готова психологічно до ролі бойової подруги... За три роки я його бачила дуже різним: веселим, закоханим, нарваним, байдужим. Він зробився дуже впертим. І випити любить. Правда, сподіваюся, що так є тільки під час відпустки, але це  − факт.

         − А інтимна сторона тебе влаштовує? Вибач за нахабність, можеш не відповідати.

         − Та що вже там. У тому й річ, що раніше він був ніжний, все запитував, як зробити, щоб мені було добре. А тепер якийсь грубий, ненаситний, іноді навіть агресивний. Зачекай, я подзвоню, щось його довго немає. Ну ось, не бере слухавку. Ти пригощайся. Я вийду з приміщення, може тут поганий зв’язок.

         За кілька хвилин повернулася Ольга:

         − Вибач, я піду. Він не відповідає. Не можна було залишати його самого... У мене  погані передчуття.

         − Куди ж ти підеш, там купа народу. Дзвони ще, може він просто не чує дзвінка. Знаєш, як на тих мітингах кричать...

         − Я розрахуюся за замовлення... Піду на те місце, де його залишила, може й справді не чує дзвінка.

         − То вас чекати?

         − Якщо нас не буде протягом півгодини, то іди, − розгублено відказала Ольга і вибігла.

         Шматок не ліз у горло. Самотність підступно лизала руки, далі щоки, заповнювала собою душевну пустоту. Анна відчула її фізичну присутність, як данність, як одкровення.

         Її дитячі спогади фіксували багато моментів, коли батьки сварилися. А ще вони могли цілими тижнями не розмовляти... «Чого вони весь час сварилися? ... Ні, я так не хочу, у мене має бути все по-іншому»

         Задзвонив телефон. Мама. Анна нехотячи натиснула кнопку відповіді:

         − Слухаю.