Частина 5

Набрала Ольгу.

         − Привіт.

         − Слухай, де ти пропала? Я тобі вчора весь день телефонувала...

         − Та я тільки сьогодні побачила. У мене розрядився телефон, а зарядне забула вдома. Що там?

         − Зайди в Тік-ток на профіль Лейла. То та сухопара з четвертого курсу. Вона завалила Бриля. Короче, він на практичних підсів до пацана і коли його там мацав, вона зняла відео і виклала  в мережу. Його відсторонили... Нам залік перенесли.

         − Жесть. А вона, здається, в прес-службі одного відомого націоналіста працює?

         − Щось типу того.

         − То може вона мала завдання таке від місцевих патріотів?

         − Може, але ж він реально мацав того хлопця. Та дістав він всіх, трахає все, що рухається, − злобно просичала Ольга.

         − Ов-в-ва, слухай, а ти, може, також потрапила до нього на гачок?

         − Може... А ти нє? Ми  в наступному семестрі у нього екзамен маємо. От і користається ситуацією кабан смердючий, − відривалася однокурсниця.

         − Я не встигла, − іронічно відзначила Анна. −  Він мене залишив на десерт, під час екзамену... Тепер залишуся незадоволеною.

         Дівчата розсміялися.

         − Та ну його до біса. Що в тебе, як особисте життя, б’є джерелом? − обережно поцікавилася Анна.

         − Не знаю, що сказати.... Слухай, давай зустрінемося в піцерії біля вернісажу. Ми плануємо бути там десь о четвертій, тобі зручно?

         − Добре

         − Тоді до зустрічі.

         Збираючи наплічник, Анна взяла в руки книжечку з дитячими малюнками, відкрила . «Господь Бог сотворив людину вільною, дав їй розум і волю, наділив її правом робити добро. І до самої пироди людини належить − бути свобідним, інакше кажучи − мати можливість вибору. Тож бути вільним − означає робити вибір на користь добра». Прописана олівцем на форзаці книги цифра 120, вочевидь, була ціною.

         Простуючи до сходів, Анна оглянулася на Везунчика, підійшла перевірити чи є у мисці вода: «Пробач, мені нікуди тебе взяти і тут тобі буде добре...».

          Унизу звернулася до жінки, яка поралася з прибиранням:

         − Я б хотіла придбати цю книжку. Тут вказана ціна...

         − Залиште гроші на поличці, на місці книжки.

         Перед зустріччю з Ольгою Анна вирішила заїхати додому по зарядне та деякі речі. У цей час мами не повинно бути. А якщо буде? «Я не хочу її бачити. Я не готова з нею розмовляти», − чесно зізналася собі. Мами не було. Анна увімкнула чайник, перевдягнулася в чисте, зібрала в наплічник зарядне, зубну щітку, фен, косметичку, дещо з одежі, але передумала затримуватися і поспішно вийшла.

         До центру з’їжджався народ. Це було видно по переповненому транспорті. Анна згадала, що сьогодні з закордону повертається втікач-депутат, керівник однієї з найбільших депутатських фракцій у Раді, якого звинувачують у державній зраді. Збираються прихильники і партійці.Часу до запланованої зустрічі було вдосталь і вона вирішила пройтись.

         Анна пірнула думками у дитинство. «Якби мене запитали про моє дитинство, то що б я розповіла? − спитала себе. − Що мені запам’яталося? Щось було, через що його можна назвати щсливим чи навпаки, нещасним?».  Навчання у двох школах − загальноосвітній і музичній, заняття у гуртках... Влітку − відпочинок з братом, зазвичай, на Закарпатті, де жила бабуся. Про цей край завжди гарні і теплі спогади, навіть, якщо там нічого не відбувалося. Життя в родині у відносному достатку. Тато все життя хворів на виразку шлунку, а помер від раку легенів. Усе моє дитинство це також одна велика історія про періодичні ангіни і вірусні захворювання. А, коли народилася, то, зі слів мами, «хрипіла, як паршиве кошеня». І за кожної чергової зміни погоди бронхіт повертався. З раннього дитинства гризла нігті і тому, коли була епідемія гепатиту, однією з перших й заразилася. Тепер мама дорікає, що ніколи не мала спокою, бо мусила розриватися між моїми хворобами і роботою. Чи дорікає, чи виправдовується?...

         Насправді, я ніколи їй не дорікала, а у дитинстві й не чекала від неї допомоги, бо завжди була дуже самостійна. І до лікаря ходила сама, і лікувалася сама, тобто, усі призначення виконувала сама. Мені не потрібна була нянька. А ось чого мені реально бракувало, то материної любові. Я відчайдушно намагалася заслужити її. Гарно декламувала і співала,  грала ролі у дитячих сценках, від яких у мами світилися очі і вона щаслива вигукувала: «Я пишаюся тобою...».

         Кожна така наступна спроба сподобатися мамі погіршувала мій душевний і психологічний стан. Я дуже переживала, а часом була у відчаї. Чи були у мене депресії? Мабуть, що були, я тоді не розуміла, а мама не бачила. Продовжувала гризти нігті... І, чим більше дорослішала, тим більше боролася за виживання. Я мала вижити...

         Коли у мене почалися місячні, мама просто сказала, що так має бути. І більше нічого... Так, наче про щось, що падає. Це ж очевидно, що воно не летить у космом, а на землю. Ну, так, про це раніше розказали у школі, як і про закон земного тяжіння. Але, в деяких сімях, і це було у моїх однокласниць, таку подію переживала уся сім’я, Вона була маленьким сімейним святом  «Наша донечка досягла періоду статевого дозрівання». З цього приводу усі члени родини не лише тішилися, але й мали обов’язки. Батько доручав старшому братові опіку над сестрою. Мама давала поради, елементарні уроки гігієни. Жінку недаремно називають берегинею родинного вогнища. Мама мала все це організувати... Мені хотілося, щоб так було. Але всім було байдуже... До мене усім було байдуже.

         «Де ти, боже? − закинула голову догори. − Я потребую любові. Я задихаюся, висихаю, я скапую, як віск, без любові»

                 &                                                                       &                                                                  &