Частина 4

         Анна збрехала. Насправді вона не збиралася повертатися додому. Їй потрібно було виграти час і вона була рада, що їй дозволили залишитися. За цей час вона щось придумає

         Марта принесла зарядне і Анна оживила телефон. Почали один за одним надходити повідомлення про дзвінки і есемески від мами.

         Спочатку у її звичному тоні «не дуркуй», потім у лагіднішому «поговоримо». Що з твого поговоримо, мамо, якщо ми говоримо, а правильно лише те, що кажеш ти. Це гра в одні ворота, дякую, награлася... Знайшлося й тривіальне «я хвилююся за тебе».     «Хвилюєшся ти про себе, а не про мене, мамо...» , − безжально видалила усі повідомлення. − Ось телефон Дмитра. Дзвонити − не дзвонити... А які ще варіанти? Н-е-е-ма. Отож бо...

         Анна швидко набрала номер. На протилежному кінці відізвалися:

         − Слухаю.

         − Привіт, це Анна... з журфаку, пригадуєш? Ми з тобою нещодавно розмовляли для «Моє місто». Потім тусили...

         − А-а-а. Привіт.

         − Слухай, тут така історія... Мені потрібно якийсь час десь пожити... У тебе в майстерні не буде місця?

         − Ну, місце є, але ж у мене лише одна кімната. 

         − Та нічого, якось помістимося. Мені головне дах над головою...

         − Добре. Приїжджай...

         − Окей, дякую. Буду сьогодні, пообіді. Добре?

         − Я вдома весь день, трохи прихворів.

         − Ну й добре. Тобто не те, що прихворів, − поправилася Анна, − а те, що вдома... − вирвалося банальне і якесь багатозначне. −  Буду тебе лікувати.

         Анна поклала слухавку і щойно тепер згадала про Везунчика. Вийшла в коридор. Собака підняв голову і сумно подивився очима брунатного кольору. Треба було знайти Марту і дізнатися чи вона його вколола.

         Анна спустилася вниз, пройшла коридором. Заглянула в кімнату зі скляними дверима, подібну на клас, де на столах комп’ютерне обладнання. Прочинила двері навпроти. Кімната нагадувала церкву. Старша жіночка стирала долівку.

         − Перепрошую, а можу я бачити сестру Марту.

         − Немає її. Поїхала в коледж.

         − В коледж? В який? Зрештою, мені просто потрібно її щось запитати. Можна десь дізнатися її телефон.

         − Он там, на стіні телефони усіх сестер. Її прізвище Якубович.

         − Дякую.

         На бібліотечному стелажі поряд з книгами лежав стос чистих аркушів і кулькові ручки. Анна відірвала листок і виписала телефон Марти. Її погляд  ковзнув по назвах книг: «Сходження на гору Кармель». Поряд серія якогось Юзефа Августина, Тома Кемпійський «Наслідування Христа», «Про гріхи і чесноти»...  Взяла автоматично цюнайменшу і пішла догори.

         На дзвінок відразу відізвалися:

         − Пробачте, не можу говорити, перетелефоную за кілька хвилин.

         Телефон ще заряджався і, щоб себе чимсь зайняти Анна взяла в руки книжечку. Гарне видання, з обкладинки дивиться симпатичний дідуган в окулярах. Любомир Гузар. У передньому слові: «Його любов до ближнього охоплює всіх ближніх, незалежно від їхнього благочестя чи гріховності, так само як і від віросповідання, національної приналежності, соціального статусу...».

         «О так, дідугане, любити якогось ближнього завжди легше, ніж рідну доньку. Навіть рідного, який десь, на відстані, має привілеї перед тим, хто поруч. Хіба мама не сказала мені «твій брат в сто разів кращий за тебе»? Це при тому, що не може по півроку допроситися і дочекатися, щоб той заїхав».

         Анна вийшла до Везунчика. Собака лежав, поклавши голову на замотані лапи.

         − Малеча, як ти? − погладила по голові. Собака подивився на дівчину. − Мені доведеться тебе залишити. Але тобі тут буде добре, краще, ніж зі мною. Бо я не знаю, що ще буде зі мною і де буду я. А тут тепло, ти будеш доглянутий, ситий...

         Задзонив телефон:

         − Ви дзвонили.

         − Марто, це я, Анна. Хотіла запитати, хтось зробив укол Везунчику?

         − Так, два − антибіотик і вітаміни. Йому ще потрібно зробити перев’язку, але це вже, коли прийду пообіді з коледжу.

         − А ти що там робиш?

         − Дивне запитання − вчуся.

         − А-а-а, я не подумала. Послухай, мені потрібно  поїхати в справах, а Везунчика я поки-що не можу забрати... Нічого, якщо я його на якийсь час залишу? Ти доглянеш?

         − Нічого, − коротко відповіла Марта.

         − Гаразд. Дуже дякую. І рада була з тобою познайомитися. Пока.

         Анна була задоволена, що владнала проблему з собакою. Вона знов належала сама собі.