Частина 3

         У невеликому дворику вузенькі мощені доріжки чергувалися з такими ж невеликими клумбами, які, як і на цю пору року, були прибрані і доглянуті.

         Невеличка світла прихожа у вигляді півкола гостинно огорнула теплом.

         − Присядьте і розповідайте, −  тихим але дзвінким голосом запросила монахиня.

         − Ось цього малого я знайшла у кущах, коли проходила через пустир. У нього лапи в крові, але, що з ним не знаю. Його потрібно оглянути, можливо, підлікувати. Собака ще зовсім молодий...

         − Гаразд, щось зараз вирішимо. Жінка набрала номер. − Сестро, підійдітьу вестибюль. А ви, що з вами? − звернулася до Анни.

         − А я не маю, де перебути ніч.

         За дві хвилини зайшла дівчина у такій же чорній одежі.

         −Так, матінко, слухаю.

         − Сестро Марто, мені здається чи у тебе є знайомий ветеринар?

         − Так, є. Це − пані Людмила.

         − Набери її.

         − Слава Ісусу Христу. Пані Людмило, ви на зміні? З вами хоче говорити матінка, чи маєте таку можливість? Ага, гаразд, − дівчина швидко простягнула слухавку. − Коротко, бо у неї пацієнт.

         − Слава Ісусу Христу. Пані Людмило, у нас собака з закривавленими лапами. Потрібно оглянути. Це можна зробити ще сьогодні? Ми будемо вдячні і за все заплатимо. Просто лячно його залишати в такому стані на ніч. Невідомо, що з ним. Ага, гаразд. Тоді протягом години його привезуть. Дякую.

         − Як вас звати?

         − Анна...

         − Ви готові зараз їхати з Мартою до ветеринара?

         − Так. Але, мені б напитися води, і, можливо, собака хоче...

         − Дуже добре. Марто, принеси гостям води і збирайся, відвезеш їх.

         − Щиро дякую, − тільки й спромоглася сказати Анна.

         Матінка, як фіміам, розчинилася у повітрі і Анна залишилася з Мартою. На вигляд вони були ровесниці, хоч це могло бути ілюзією.

         − Ви зачекайте тут. Я швиденько.

         Не встигла Анна роздивитися навкруги, як Марта вже стояла зі склянкою води для неї і з мискою − для собаки.

         − Ви допоможіть йому напитися, а я іду одягнуся.

         Песика довго просити не довелося. Він жадібно накинувся на воду.

         − Поїхали? − почула за плечима Анна.

         − Так, − Марта знов закутала собаку в шарф і взяла на руки.

         Їхали поволі. На дорогах корки. Мовчали. Нарешті дівчина монахиня запитала:

         − Як ви його назвали?

         − Кого? − не зрозуміла Анна.

         − У нас же один спільний знайомий. І доволі симпатичний, виглядає, що породистий.

         − Так, гарний і доглянутий... клички не знаю. Що з ним трапилося також не знаю. Я його знайшла на пустирі..

         Нарешті добралися. Монахиня вийшла з авта і відкрила Анні двері. Та обережно з ношею вийшла з машини. Те ж саме проробила з вхідними дверима, а потім ще з одними.

         − Марто, це ви? − донісся голос з сусідньої кімнати, несіть його сюди.

         − Так. Слава Ісусу Христу.

         − Сюди, сюди, − линув голос із сусідньої кімнати.

         «Операційна», − здогадалася Анна.

         − Кладіть на стіл. Слава навіки Богові. Ох, який красунчик, − промовила лікарка, не дивлячися на гостей. − Так, що тут у тебе? Хворі лапки? Показуй... Слухайте, він поранений, у нього стріляли. Причому, в обидві лапи. Без операціїї не обійдеться. Хто господиня?

         − Я... тобто я не господиня, я його знайшла, − обізвалася Анна.

         − Потрібно робити наркоз. Ви його годували?

         − Ні, тільки давали пити.

         − Це добре. Отже, ідіть в сусідню кімнату і чекайте.

         Час тягнувся довго. Змучена Анна сиділа і розглядала власні руки, які б здалося помити. Глянувши на монахиню, яка сиділа із закритими очима, зауважила, що та ворушить губами. «Мабуть, молиться... Вони постійно і всюди моляться», − подумала Анна.

         Нарешті з операційної вийшла лікарка.

         − Ну, що я вам скажу. Стріляли з дробовика. У собаки з двох лап витягла пять куль. Це німецька мисливська порода − курцхаар. Або підстрелили свої на полюванні або чужі у себе на обійсті, думаючи, що лисиця чи просто від безголів’я, щоб постріляти. Добре, що ви його привезли, бо він дуже знесилений і втратив багато крові. Могло початися зараження або просто до ранку б не дотягнув. Взагалі, йому повезло, що його знайшли. Везунчик...

         − Лікарю, а що далі?

         − А далі − догляд, терпеливість, любов... Кілька днів його потрібно буде колоти антибіотиком і вітамінами. Невідомо, як він зможе ходити після таких ран... Не виключено, що залишиться калікою. І, можливо, хазяїн його й шукатиме, але після того, як дізнається, що з ним, то швидше за все відмовиться від нього або просто застрелить...

         −Як? − одночасно запитали обидві дівчини.

         − Це мисливський собака. Його не тримають для задоволення, він повинен виконувати свої функції. А якщо ні, то він не потрібний, його замінять іншим. Якщо його стан не погіршиться, то привезете його для повторного огляду днів через п’ять.

         Усю дорогу, їдучи назад, дівчата тільки й перекинулися кількома словами:

         − Везунчик... Його кличка буде Везунчик, − сказала Анна

         − Гарна кличка, − тихо відповіла монахиня.

         Везунчика віднесли на другий поверх і він спокійно спав на теплій старій куртці у кутку коридору біля батареї.

         Марта і Анна мовчки вечеряли. Їжа була проста, але дуже смачна. А може Анні так просто здавалося, бо ж їла вдруге за день. Після того, як встали з-за столу монахиня перехрестилася. Зрештою, вона хрестилася й до їжі. «Дивні ці віруючі: моляться, хрестяться − оце й усе життя?» − подумала Анна.

         Марта принесла свіжу постіль.