Частина 2

         Анна вийшла з під’їзду. Вперше у житті вона мала повну свободу і вперше не знала, що має з нею робити. Не треба прикидатися, грати ролі, бігти наввипередки, щоб кудись встигнути, розштовхувати ліктями, щоб кудись потрапити, демонструвати, що їй цікаво... Не треба намагатися бути в тренді подій, бути обізнаною і поінформованою... Достатньо просто бути.  

         «Ти не потрібна, ти нікому не потрібна», − холодною слизькою змією промайнула думка в голові. − Ти, як ця пташка, що пролетіла повз тебе. Сьогодні щось знайшла − поклювала, пережила день, а завтра хай буде, що буде... Але ти не одна така нікому не потрібна. Таких навколо тебе більшість... Люди, навіть найрідніші вдають зацікавленість і співчуття. Насправді всі керуються власними потребами й егоїзмом. Так влаштований світ. Має бути постійна боротьба за виживання. Щоб ти мала потребу робити постійний вибір.

         ...Хай буде все побачене побачено,.

         Хай буде все пробачене пробачено...

         Що, пробачене? Тобто, я маю сказане мамою прийняти як данність? Ні, я не хочу... Я не хочу брехати собі, я не готова їй це пробачити. Я не го-то-..., − застрягла думка, наче гвіздок у голові.

                  Анна піднялася бічною вуличкою вгору. Десь тут поблизу має бути бібліотека, у якій можна підключитися до Wi-Fi. Добре, що лептоп був у сумці, а до нього й зарядне в футлярі. Може повезе зателефонувати комусь у соцмережі.

          Йшла, уважно читаючи вивіски. Ось − «Духовний  Центр. Коворкінг». Здається тут. Двері легко піддалися.

         − Привіт, а можна тут під’єднатися до Інтернету? − звернулася до хлопців, які йшли навпроти.

         − Так, он двері в бібліотеку, але вхід платний. Якщо тільки скористатися мережею ненадовго, то тут ловить. Ось логін і пароль, − кивнув на стіну з прикріпоеним файлом. −Там, за колоною, можна присісти.

         − О, дякую.

         Анна сіла на широке підвіконня, витягнула ноутбук. Заряду батереї небагато, але повинно вистачити. «Ольга, хоч би ти була у Фейсбуку. Так, є. Ну, знімай слухавку... Ну ж бо...».

        У повідомленнях відповідь: «Не можу говорити, не одна». «Мені потрібна допомога. Чи могла б я у тебе переночувати?» «Ні, вибач, дівчата на дистанційці і до мене приїхав хлопець». «Зрозуміло. Вибач, нічого». «А що в тебе? Чому треба ночувати в гуртожитку?» «Та, таке... Знову погиркалася з мамою. Пішла з дому» «Тобто, що, взагалі?» «Хотілось би, щоб так. Гаразд, вибач. А, що там, на консультації у Бриля? Була? «Так, була. Казав, що тих, які не прийшли, буде валити. Подібно, виторговує постєльку» «Добре, розберемося якось. Бувай». Анна обірвала зв’язок.

         Брилем називали підстаркуватого професора, який ось уже п’ятий рік викладав у універі за квотою переселенців зі Сходу. Студенти його боялися, бо, як ходили чутки, був бісексуалом і хопців, і дівчат під час сесій проводив через ліжко. Співробітники закривали очі, бо й самі таким грішили, але шляхетно. А цей відверто й нахабно. Сподівалися, що колись нарветься на таку, що вчинить скандал і його позбудуться, але донині така ще не знайшлась. «Може це маю бути я? − спитала себе Анна.

         Глянула на годинник. Через дві години стемніє, потрібно вирішити питання ночівлі. «Варіантів не залишилося. Якщо Дмитро не прихистить, то ночуватиму на вулиці».

         Анна сиділа у холодному салоні міського автобуса, за вікном миготіли висотки.

                                               & & &

         Звідкись доносяться приглушені голоси. Аня прислухалася: розмовляють мама і тато.  Мабуть, сперечаються, як завжди. Вона пройшла порожньою кімнатою... Де вона?

         − Я не хочу цю дитину. Я ще від першої не відійшла і знов народжувати? − почула маму.

          У відповідь мовчання.

         − Я зроблю аборт. Я хочу між люди, працювати...

         − Прошу, не роби, я буду допомагати. А не даватимемо собі ради, то наймемо няню...

         − Яку няню з нашими статками, про що ти говориш?

         Ання переходила з кімнати у кімнату, але батьків ніде не було. В останній побачила знайому, яка пригощала її апельсинами. Та сиділа на стільці зіщулившись. Дівчинка підійшла:

         − Ти не бачила мою маму? 

         − Іди до мене, − простягнула руки і пригорнула до себе дівчинку. Посадила на коліна, колихала і співала: «Сяй маленька зіронька, діамантова така. Колихайся в небесах, усміхайся на вустах. Сяй маленька зіронька, діамантова така...».

                    &                                                            &                                                                 &  

         − Дівчино, − над нею стояв водій і трусив її за плече. − Тобі куди? Кінцева.

         − Де ми?

         − В Маруничах...

         − А це що?

         − А це передмісця. Тобі куди?

         − Мені в місто. Мені потрібно було до кінотеатру «Сузір’я».

         − Проїхали давно.

         − То я їду з вами назад.

         − А не їду я більше, це був останній рейс.

         − А як мені вернутися?

         − На таксі... Або іди он туди дві зупинки. Побачиш пустир − там тролейбус може бути.

         − Дякую.

         Анна зійшла і невпевнено рушила у напрямку, куди показав дядько. Її раптом охопив страх. Слово пустир викликало у душі холод і жах. Міцно взялася руками за ремні наплічника, йшла, похитуючися. Раділа, що ніхто не бачить, бо, мабуть, подумали б, що п’яна. Але ж і немає кого запитати − правильно іде чи ні, − навколо ні душі. Почало сутеніти. У серце заповзала безнадія. «От дурепа безпорадна, − картала себе подумки. − Погралася у дорослу? Пішла з дому? Куди? Зараз хтось посадить у машину і повезе невідь куди. Купа людей пропадає...

         «Що це, наче хтось плаче? Може, це моя душа? Душа не може бути назовні... А це явно звідкись лунають звуки. О, десь тут..., − Анна дійшла до куща дикої шипшини. − Що тут?»