Частина 1

       − Що, небажана дитина? Ти серйозно? Ти − ненормальна... Нормальна мама в житті не сказала б рідній дитині таке, навіть, якби це була правда. Я тебе ненавиджу. Я не хочу бути з тобою під одним дахом жодної секунди!

         Похапцем накинула на себе куртку, вхопила сумку і вискочила з квартири.

         Бігла... невідомо куди... Але яке це має зараз значення. Втікати, втікати від цієї пустки, цієї чорної діри, яка поглинає.

         − Ей, дівчино, з вами усе гаразд?

         Апельсини... Їх так багато...

                  &                                                                      &                                                         &

         Перед очима помаранчеве дерево щедро всіяне плодами. Анна ступила на соковиту травичку.

         – Привіт, допоможеш? − запитала дівчинка, яка намагалася дотягнутися до фрукта.

         – Привіт.

         Тепер вони уже вдвох намагалися зірвати апельсин, але у них нічого не виходило.

         – А знаєш, що? - сказала Анина співрозмовниця. - Давай  я вилізу на тебе  і нарву їх для нас.

         – А давай, краще, я – на тебе…, – хитро примружила око Анна.

         – Це неможливо.

         – Чому?

         – Потім зрозумієш. То ти готова?

         – Ну, гаразд, – погодилася Анна.

         Дівчина вмить опинилася на Анні. «Дивно, яка вона невагома», – відзначила Анна. Дівчина почала швидко зривати помаранчі і кидати на землю. Зірвавши кілька, сказала:

         – Гадаю, нам вистачить. Обережно, я зіскакую.

         Анна відчула, як щось наче просковзнуло і потягнуло її вниз. Вона опинилася на землі. Якусь мить вона так лежала і вдивлалася у небо. “Яке ж воно гарне, - думала Анна. – Чому я ніколи раніше не піднімала голову?

         – То що, - десь із середини почула вона. – Ти встаєш?

         Анна відірвала очі від небесної блакиті і побачила перед собою нову знайому: Когось вона мені дуже нагадує... Х-то т..?

                &                                                                    &                                                                &

         − Ей, дівчино, з вами усе гаразд?

         Попереду чоловік виловлював апельсини, які вусебіч котилися тротуаром. Її за передпліччя утримувала дівчина:

         − З вами все гаразд? 

         − Зі мною? Гр..? − перепитала Анна. − Н-ні, зі мною негаразд, геть усе негаразд...

         Тільки тепер вона збагнула, що, біжучи, зіштовхнулася з цими двома.

         − Пробачте, я зараз усе позбираю. Пробачте...

         Анна присіла, щоб підняти апельсин і опустилася біля нього на коліна. Вона розридалася.

         − Андрію, ми не можемо залишити її в такому стані... У цієї дівчини щось трапилося і вона потребує допомоги. Вона не дасть собі ради, принаймні сьогодні, − шепотіла Зоряна. − Ми змушені її забрати до нас.

         − Ох ти ж моя матінко Терезо, − обняв чоловік дівчину. − Ну, гаразд, беремо...

         Зоряна присіла навпочіпки біля Анни:

         − Послухайте, вам є куди піти? У вас є дім?

         − Дім..., − повторила Анна. − Що? Ні, у мене вже немає дому...

         − То ми з чоловіком запрошуємо до нас у гості... добре?

         Анна прокинулася і довго вдивлялася у зашторене вікно, з якого уже пробивався день. Не розуміла, де вона.

         Почала згадувати.  Сварка з мамою... і її зізнання: «Ти – небажана дитина... я тебе не хотіла».  «Хіба це новина для мене?..  Хіба не знала, не відчувала це постійно? Хіба не зауважувала, що до брата вдношення одне, а до мене ніяке?»

         Холодність намагався компенсовувати батько. Оскільки мама дітей поділила, то Анна була татова доця. Він міг читати газету, тримаючи її на колінах, лагідно пестячи її маленькі ніжки. В часі забави підкидав її догори так високо, скільки міг. Вона голосно сміялася і ніколи не переживала, що татко її не впіймає. І коли татко їхав на схід, до своїх родичів чи на море, то брав саме її. А коли його не стало, то мама, якось, при черговій сварці, викричала їй, що має другого чоловіка в хаті. «То ти мене не любиш, бо я тобі нагадую тата?»,  − не втиралася і спитала маму. То що, власне, вчора вона відкрила для себе нового і що її так вразило?

         Анна піднялася з дивану. Глова крутилася, ноги були, наче ватні. Усе ж вона якось одягнулася і вийшла.

         − О, привіт, уже виспалася? − почула бадьорий голос господині.

         − Так, дякую, − винуватим тоном відповіла Анна. − Вибачте за незручності...  Я зараз піду...

         − А немає куди поспішати: чоловік поїхав на роботу, буде аж увечорі. Так, що у нас цілий день попереду.

         − Так, це добре, аж цілий день, цілий повний день − дванадцять годин, −  механічно погодилася Анна.

         Анна мовчала... Жінка намащувала масло на хліб, розкладала сир і кільця ковбаси.

         − Тобі каву чи чай?

         − Каву..., − непевно відповіла Анна. − Так, каву...

         − Ну ось, пригощайся. Мене звати Зоряна, − підсунула ближче таріль з бутербродами і подала каву. − А то вчора й не познайомилися.

         Сама ж сіла навпроти і мовчки розглядала гостю.

         − Вибач, − порушила мовчанку, − учора довелося накапати тобі заспокійливе і дати снодійне, щоб ти заснула. Голова не болить?

         Анна заперечно покивала головою.

         Знов запала довга мовчанка.

         І знову її порушила Зоряна:

         − То, може, розповіси, що з тобою вчора трапилося?

         Анна підвела очі на Зоряну, пристально подивилася:

         − Навіть не знаю, що сказати. Наче все було, як завжди − скандал з мамою... Якщо не брати до уваги, що вона мені вчора зізналася у тому, що я небажана дитина... Тобто, я непотрібна була... Розумієш? Усі ці майже двадцять років була їй непотрібна...