Розділ 7: Гармаш

Відірвалися одне від одного і піднялися навіть напіврозкладена парочка, узявшись за плиту, що важким гнітом закривала вихід новому прибулому. Шурхіт усередині перетворився на скрегіт, а тоді стих. Усі завмерли, дослухаючись.

— БАБАХ!! — заволала труба, і в ту ж мить віковий монолітний кам’яний саркофаг розлетівся уламками, мов цеглинами з катапульти, по всьому склепу.

Одна велика брилюка вгатила об стіну, друга ледве не зачепила Бідаху, який тут же заліз під вівтар і клацав велетенськими, розміром зі щурів, зубами. Скелетики чкурнули повз Віктора до виходу, Ґустав-двічі-померлий заговорив сам до себе:

— Ти помер уже, тобі байдуже.

— Я живий, я оживив себе двічі!

— А тоді помер, ти просто мертвий!

Віктора не зачепило — він не втручався у справи склепу, тож не підходив до саркофага, а спостерігав здаля. Галас труби налякав його більше за вибух саркофага. Та з огляду на реакцію інших, це було щось новеньке.

Із розбитого саркофага вискочив старий скуйовджений дід із велетенською кувалдою і ще якийсь чорт. Чорт був розміром із невеликого собаку, смердів і верещав, узявшись ганятися за лопатою, яка стрибала попід стіною, наче перелякана коза.

Тим часом старий не здавався притомнішим — він крутив виряченими очима, наче навколо осі, і сам крутився, тримаючи напоготові кувалду. Ґустав гикнув, прийшов до тями й відбіг до Віктора, подалі від таких гостей. Нічого подібного він не очікував: усі без винятку померлі досі вставали тихо, вдячні помічникам, рано чи пізно приймали своє становище, а далі починалося найцікавіше. Жителі склепу разом із новопосталим вирішували його проблему, через яку той не дійшов у засвіти, а затримався тут.

Здається, цей старий і його створіння — самі по собі велика проблема. Але те, що вони обоє живі, дало трохи полегшення: мертві не стали непередбачуваними й небезпечними, просто з труни раптом почали вискакувати живі люди й чортики.

— ША!!! — гаркнув старий, і чортик замовк, відчепився від лопати й підбіг до хазяїна, вірно зазираючи тому в очі. — Ша, — тихо повторив старий. Тоді виліз із уламків труни, сів на сходи до вівтаря, закривши вихід переляканому Бідасі, опустив кувалду й роззирнувся довкола. — Ша.

І замовк. Схоже, він намагався зрозуміти, де опинився і чому, але не звернувся з питаннями до жодного з присутніх, хоча зупиняв погляд на кожному, тож цвинтар явно їх йому показав. Ті потроху стягувалися до скаженої пари, і Віктор теж.

— Ну й де я? — нарешті спитав прибулий, надто спокійно як для такої події й попередньої появи. Зате чортик заверещав і засмердів ще сильніше, та від одного змаху рукою затих. — І що це за чортівня? — звернувся до Віктора й Олекси, очевидно вгадавши в них більш-менш нормальних істот, на відміну від лопати, скелетиків чи напівзгнилих трупів. Привида черниці після першого погляду взагалі ігнорував.

— А це що за чортівня? — спитав Косий, ткнувши пальцем у створіння й мало не лишившись без того пальця: песеня кинулося й ледь не схопило.

— Це не чортівня, просто собачка.

— Це — собачка? — обурився Віктор. — Я добре знаю всіх собачок, і воно не з них!

— Ти можеш знати щось, та не можеш знати усього, — глибокодумно заявив старий. Реакції на таку видатну філософію не було, тож він продовжив: — Ти знаєш собачок, але не знаєш усіх собачок. Мій — породи тасманійський тер’єр, дуже рідкісний.

Тасманійський тер’єр сидів біля його ніг і наче знущався, крутячи головою з маленькими вушками й показуючи на всі боки щурячу мордочку. Справді дуже рідкісний — такого собачки ніхто не бачив ані серед давніх мерців, ані серед сучасних живих.

— Воно кусається? — запитав Олекса, що вже мав необережність тицьнути пальцем у створіння.

— Та ні, він іще маленький, — запевнив старий, хоча маленькі скажені собачки, Віктор знав із власного досвіду, могли бути куди кусючішими, ніж поважні вівчурки.

— Він нікого не зачепить, — ще раз повторив гість. — Тож скажіть мені, де я опинився і чому? Для мене це сюрприз.

— Це для всіх сюрприз! — досі засмучений, що не з’явився тихий мертвий, вигукнув Ґустав. — Ти в старому склепі на цвинтарі «Розрита могила», і тут із труни мають виходити мертві, а не живі з рідкісними собачками!

— Ну вибачайте, — той криво посміхнувся. — Та схоже, ви в себе вдома, і більшість із вас мертві, то чим я, старий кволий дід, вас тут образив своєю появою? Може, в мене гірша ситуація? Я щойно був у себе в лабораторії, а тепер біс його знає де. Чи не напівдорозі до смерті?

Усі погодилися, що в нього гірша ситуація і що він не там, де мав би бути. А тому треба вирішувати його проблему, хоч і живого.

Старого звали Гармаш. Бідаха, що трохи заспокоївся, підніс йому один із уламків саркофага. Там була табличка: «Гармаш Оліус, видатний вчений XIX століття. Дата смерті: 11 березня 1903 року».

— Сьогодні? А! То я сьогодні загинув?! То я таки мертвий, — присутні перезирнулися, а він узявся обмацувати себе з усіх боків, покрикуючи, коли щипав. Чортик хотів допомогти й теж ущипнув старого. — І ти теж, хлопчику, — звернувся до нього Гармаш і собі ущипнув песеня. Вони покотилися по підлозі, щипаючи одне одного й вигукуючи. Ну на зовсім нормального Гарташ точно не витягував.

— Пане, — звернувся Віктор, — а скажіть, що ви пам’ятаєте останнє?

— Я був удома, мене заскочили якісь злодії і, мабуть, убили. Якщо коротко.

— Поки що досить. Але коли це сталося?

— Ну, 11 березня, як тут і написано. А, зрозумів! Мене ж уже й поховали, тож кілька днів минуло.

— А якого року?

— 1903, звісно. Зараз же 1903? Якби я лежав довго, то був би як вони, — показав на напіврозкладених, які сіли на свій саркофаг і звісили ноги. — Та це ж чудово, що буття після смерті таки існує! — так стала зрозумілішою його поведінка: дід радів, що після смерті не розсіявся безслідно в невблаганному колі перетворення енергії, а має свідомість, емоції, тіло, навіть відчуває щипки.