Розділ 6: Склеп Ґустава

Найбільший склеп цвинтаря «Розрита могила» зовні виглядав як кам’яна сторожка з важкими, іржавими залізними дверима. Здавалося, ті давно прикипіли до завіс і не поворухнуться навіть під натиском крана. Та Віктор легко й майже безшумно прочинив їх — і опинився в просторому приміщенні, що розходилося вниз і в боки, мов карстова печера. Тут знайшли вічний спокій не лише десятки, а то й сотні померлих, а разом із ними — неспокій. Бо в печері мешкала ціла компанія неживих, що, хоч і померли, та досі вешталися білим світом, чи принаймні цим склепом і цвинтарем.
Услід за Віктором протиснулися скелетики — Тицик, Кицик і Мицик. Зазвичай після шурхоту дверей усі мешканці склепу скупчувалися біля входу в надії на розвагу. Знайомих зустрічали з радістю, а новачків вивчали з підозрою: чи побачить він неживих? Іноді цвинтар — із якихось власних причин — одразу відкривав прибулому все приховане, і тоді склепники мали веселощі: хтось відкачував зомлілого, хтось тицяв у нього пальцем, а хтось реготав, якщо той ще й надудлив у штани.
Та сьогодні всі були зайняті чимось важливішим. У найстрашнішому кутку печери гуртом щось виконували.
— І-і-і — раз! Ще раз! І — три! ТЯГ-НИ! — керувала дійством іржава труба, що стирчала з підлоги в самому центрі. Вона завжди брала участь у подіях — коментувала, кричала, пророкувала. Щоправда, її пророцтва були настільки заплутані, що ставали зрозумілими лише після того, як усе вже сталося. Через це труба мала майже касандрину долю: їй вірили, але більше насміхалися. Усі — крім мертвого сантехніка, що досі намагався полагодити і трубу, і її прогнози.
Віктор підійшов ближче, але не надто. Біля гурту стрибала лезом догори лопата, а склепники тягли зі стіни місцеве страхопудало — Бідаху. Цього разу бідолашний був такий наляканий, що майже повністю занурився в Дихаючу стіну — ту саму, що часом вбирала в себе все, що стояло надто близько.
Та склепники своїх не кидали. Спільними зусиллями витягли Бідаху назад і посипалися на підлогу.
— Та що у вас, в біса, сталося?! — вигукнув Віктор, дивлячись, як неживі підводяться й потирають боки — хоч болю давно не відчували.
— Ось і ти! — вигукнув Ґустав-двічі-померлий, той самий колишній квартирант Марти, що розмовляв сам із собою. — Чекали! Як ти почуваєшся?
Як вони встигають про все дізнатися в цій кам’яній могилі? Не інакше, скелетики почули щось від Олекси Косого і передали, хоч і без жодного слова. Якимось чином усе одно було зрозуміло, що саме вони кажуть — хоча й не мали голосу.
— Краще, ніж учора. І вже маю труси з діркою для хвоста, — похвалився Віктор.
— Дивися, не вдягни задом наперед, а то не той «хвіст» вивалиться — тоді тебе точно поб’ють, коли станеш людиною, — зауважила стара черниця Ганна. — Вже збираються.
Вона й досі виконувала чернечі обов’язки: плела скелетикам шарфики, заспокоювала Ґустава, коли той втрачав клепку й дві його половини сперечалися — живий він чи мертвий, намагалася відскоблити іржу з труби. Але та верещала, як стара кістка під чоботом, і Ганна покидала цю справу, щоб не мучити всіх. Віктору вона дорікала за бігання голяка, хоча й знала, що це не з його вини.
— А ти ховайся тут! — Олекса підійшов безшумно й гукнув Вікторові просто за спиною так, що той мало не впав у Дихаючу стіну. — Це твоя зграя, люди тебе заб’ють!
— Я не впевнений, що це моя зграя, — буркнув Віктор, розглядаючи лопату, яка стрибала поруч. — Я людина з неприємностями. Бувають і гірші.
— Які ж?
— Можна заборгувати Сіромам.
Олексу пересмикнуло. Справді, борги Сіромам краще повертати. Інакше тебе розберуть на шматки — буквально — і відправлять на досліди до інституту біотехнологій. Принаймні, таке казали.
— У нього є зграя. І вона зовсім інша, — втрутився некромант Ґустав. — Усі, в кому щось прокидається, врешті опиняються тут. Усі перевертні міста бували в склепі. Щоправда, усі зникли пів року тому.
— Вони зникли, а ти — з’явився, — мовив Олекса, знову звертаючись до Віктора. Мабуть, намагався глянути прямо, але через свою косоокість виглядав так, ніби дивиться кудись убік. — Ти маєш сам дізнатися, куди вони щезли, і чи не через тебе. Це твоя зграя. — А ці досі не дзенькають, — різко змінив тему, глянувши на скелетиків.
— Тицик дзенькнув ще на цвинтарі, — нагадав Віктор.
Та скелетик, що дзенькнув, глянув на нього з образою й підняв застережливого кістяного пальця.
— Ой, вибач! Кицик дзенькнув! — виправився Віктор. Тепер піднявся інший палець. — Ну гаразд, Мицик… — Важко було розрізнити їх, хоча кожен мав свою шапочку. Один узагалі був із чашкою на голові. Чи то Мицик, чи Кицик.
Тільки Бідаха не встрявав у розмову — примірявся до щілини біля саркофага, чи зможе туди пролізти й заховатися.
— То що у вас за біда? — спитав Віктор.
Дзень-дзень-дзень! — задзвеніли всі три скелетики, наче в когось розв’язався язик.
— Чортова баба всіх перестрахала! — гримнув Ґустав і стукнув себе по стегну, аж заскавчав, бо забув, що воно вже не болить. Але зиркнув на черницю — та вчепилася за привидяче серце, почувши слово «чортова».
— Надто голосно сварилася зі своїм дідом?
— Він хотів вийти з могили, а вона його загнала назад! — вигукнув Ґустав, а скелетики намагалися зобразити великі очі в порожніх очницях. Бідаха обережно втискував свою задню частину в щілину.
***
Цього ранку, як і щодня, баба Діна прийшла на могилу свого діда Кіндрата й одразу почала вимагати від мовчазного пагорбка зізнання: куди той сховав гроші.
— Падлюка, скільки ти мені крові попив! Гроші заховав і влігся тут! Жодного разу про бабу не подумав — ні в житті, ні в смерті… — бурчала вона, штурхаючи могилу ціпком. — Де гроші?! Я всі обої вже здерла, шафи порозбирала — нема грошей!
— Які гроші, бабо?! — пагорбок раптом розкрився, і дід Кіндрат висунув із нього голову, намагаючись вилазити далі. Повільно, але впевнено. — Ти ж сама їх спустила, як чепурилася на похорон! П’ять дорогих нарядів собі купила! Тепер шостий хочеш? Перед чортами хвостом крутити надумала?!
Баба недовго роздумувала й одразу переключила штурханці на самого Кіндрата.
— Я на тебе витратила, невдячний! Подивись, у якому піджаку й туфлях тут лежиш — не в тому дранті, що ще молодим на танці ходив, у ньому ж і женився, і прожив! Геть, падлюко! — обурювалася вона, б’ючи палицею біля голови мерця, доки той знову не влігся в могилу й не втягнув за собою землю.
Тоді баба, хоч і кульгаючи, рушила цвинтарем, луплячи по інших могилах і вигукуючи майже армійські команди:
— Лежати всім! Повмирали — лежіть! Що за кляте місце, де мерці лізуть на світ Божий? Геть до пекла!
Здавалося, баба Діна навіть не припускала, що хтось із тутешніх міг бути гідним Раю. Те, що вона бачила всіх неживих, склепники списували на злий жарт цвинтаря над ними самими. Від баби Діни були самі проблеми — й ось тепер мешканці склепу хвилювалися, що мерці більше не підводитимуться. Вони й так були завжди сумні й налякані, а після бабиного демаршу могли зовсім зневіритися.
— Вона й до склепу зазирнула! З порогу грозила палицею! — закінчив розповідь Ґустав-двічі-померлий. — Мерці останнім часом піднімаються рідко. Певно, через неї. А як нам тепер бути? Ми ж маємо допомагати. Бо на цвинтарі вони ще можуть крізь пагорб пройти, а з-під пам’ятників чи із саркофагів самі не вилізуть — тільки шурхочуть. І ми їм допомагаємо.
— БАБАХ! БУМ! БАХ! ГАРМАТА! — раптом заревіла труба, затремтівши, наскільки могла в своїй щілині. — ГАРМАТА БАБАХ!
— Стули пельку, стара залізяко, — гримнув по ній ключем мертвий сантехнік. — Кажи чітко, чого ти хочеш. Засмітилася?
— БАБАХ!
Поки сантехнік гамселив по трубі ключем, склепники заходилися відгадувати, що ж вона пророкує. Сьогодні всі були в напрузі — й варіанти видалися похмурими. Дійшли навіть до ядерного вибуху.
— Може, поліціянти вже вирішили стріляти по нас із гармати, — припустив напіврозкладений мрець. — Їм набридло ганятися за вами по цвинтарю — от і рознесуть усе з артилерії.
Ці двоє — пара, мабуть, найстаріших неживих — зазвичай лежали в одному саркофазі, хихотіли, обіймалися й бурмотіли щось одне одному, насміхаючись із Віктора. Схоже, вони довго просто лежали мертвими, доки розкладання не припинилося, і піднялися доживати.
— Ніхто не стріляє з гармат у місті вже сотні років, — зауважив Олекса. — І ніхто не стане бомбити міський цвинтар. Не ті часи.
— Це ти так думаєш, — поважно відповів напіврозкладений і прошепотів щось подружці на пошматоване гниллю вушко. Та захихотіла.
А тим часом біля саркофага, куди вже майже вліз задом Бідаха, почувся знайомий шурхіт.
— Є! Є неживий! — вигукнув Ґустав, і склепники разом з Олексою кинулися до кам’яної труни — допомагати новопіднятому підвестися.