Розділ 5: Розрита могила

Віктор вийшов із дому Марти десь опівдні, знехтувавши маршруткою, з якої на нього виглядав із надією водій, сподіваючись отримати хоч ще одного пасажира в цю тиху пору. Він ішов неквапливо, хоча серцем хотів чимдуж опинитися на цвинтарі «Розрита могила» й не потрапляти дорогою людям на очі. Стримувався, щоб заспокоїтися після вчорашнього, а також щоб не привертати зайвої уваги. Раптом упізнають?

Не привертати увагу виявилося складно: Віктор жахався людей, наче наївся голландських грибів. Коли над вухом раптом голосно заговорив у телефон якийсь чоловік, Віктор сахнувся, пригнувся й мимоволі глипнув на того. Чоловік неабияк здивувався, вирячив очі й обійшов дивака — хто зна, під якими він речовинами. Віктор здригався від хлопання дверцят машини, підстрибував від дитячого крику, скрикнув, коли стукнула рама вікна, і втік на інший бік вулиці від пса, що заходився гавкати з-за міцного паркану.

Добре, що йти було недовго, і можна було зменшити свою видимість, ховаючись на стежках, протоптаних під деревами в зручніших місцях, у численних заковулках та арках. Із забудовою Нового міста архітектори довго не думали, а поставили його квадратами, у яких висадили рівними рядами однакові сірі будинки. Крім Сіромової башти — чудернацького пам’ятника багатству й пихи, на який окремо приїздили подивитися туристи. По суті, це була не одна башта, а кілька кварталів у центрі Нового міста з різноманітними оригінальними будинками, парками, водоймами, екопарком та біотехнологічним університетом. Ні в кого не виникало сумнівів, хто справжній хазяїн міста, при погляді на цей архітектурний шедевр.

Але туристи приїздили й у Старе місто — з його бруківкою, заплутаними адресами з нумерацією будинків із будь-якого боку, із несподіваними перетинами вулиць, провулками, закутками й тупиками. Павук потримав би пиво тих, хто це створив. Але воно створювалося й заплутувалося століттями, наче природний ліс виростав залежно від своїх потреб і забаганок. Не надто зручне порівняно з Новим, Старе місто все ж було приємніше для життя, хоча старі будівлі вже де-не-де замінювалися новими, які стирчали на старих вулицях, наче бліді поганки — так і хотілося копнути й знести їхні потворні отруйні голови.

Житло в Старому місті коштувало дорожче за ластівчине гніздо в нових районах, і лише низька ціна Марти на її квартири дозволяла тут жити. Віктор любив бруківку, ковані ліхтарі та вказівники, потемніле каміння домів, звук автомобільних шин, які перетинають межу асфальту й бруківки. Тепер він любив це місце ще більше, бо воно було зовсім близько до цвинтаря.

***

Іржава хвіртка заскрипіла, і, зайшовши на кладовище, Віктор одразу побачив прямо на дорозі вириту могилу, над якою стояли двоє чоловіків. Поодаль ще двоє чоловіків і жінка асоціального вигляду розташувалися на чиїйсь могилі, розпивали трунок із пластикової пляшки й задоволено мружилися під березневим сонцем. Десь роздобули навіть пиріжок, який по черзі надкушували — залежно від того, хто приклався до пляшки.

Віктор підійшов до виритої могили. Їй тут було зовсім не місце — це була широка ґрунтова дорога, якою ходили відвідувачі, а автомобілі завозили покійників. Але могила була точно виміряна, стандартного розміру для труни.

Крім Олекси «Косого» з лопатою — місцевого могильника, та Барона Кривавого — самопроголошеного вампіра, над нею стояли три маленькі скелетики з дзвіночками в руках. Усі троє притримували язички, щоб ті не видавали звуку. Скелетики тулилися один до одного й до Олекси, а той намагався лагідно їх відсунути — він мав роботу, закидав могилу землею.

— Я помру в лютому, — приговорював Косий, кидаючи землю в яму. — Щоб їм було твердо копати.

— Твоїм колегам? — спитав Барон, поправляючи краватку-метелик і обсмикуючи смокінг. Готична фігура, залита сонцем, виглядала чи не більш недоречно, ніж могила посеред дороги.

— Хтось знову за своє, бачу, — привітавшись, сказав Віктор.

— Йому нудно, — відповів Косий, не зупиняючи роботу. Він явно співчував старому, занедбаному цвинтарю.

— Кому?

— Та цвинтарю ж. Тут тепер рідко ховають, от він і риє могили ночами на дорозі, у всіх на виду. Запрошує нести сюди своїх покійників.

— То хтось жартує з тебе, дурню! — Барон зовсім не аристократично висякався в два пальці. — Викопують, а зараз десь виглядають, кепкують і знімають на телефон.

— Тут не назнімають, — задоволено відповів Косий. — Цвинтар не дасть.

— То ти певен, що це цвинтар сам робить? — Віктор недовірливо гмикнув. — Якось воно дивно звучить, аж занадто.

Косий гигикнув:

— Це ти будеш казати про дивне? Наслухався я про хлопа-спортсмена й еколога в самому пакеті, — і вони з Бароном зайшлися сміхом, який не здавався образливим, але Віктор усе одно похнюпився. — Дивного тут вистачає, і те, що його не розвінчали досі, як тебе голого, — заслуга саме цвинтаря. Якщо він сам коли хоче й кому хоче показує неживих, коли хоче — ховає, то чому б йому не копати на собі самому могили? Тут багато років ховали людей, щодня приходили сотні відвідувачів, а тепер лише неживі чи п’яниці. Йому нудно.

— Чому хоча б ти тут так рідко буваєш? Ти ж, вибачай, нечисть, чому не живеш на цвинтарі, місце для тебе знайдуть.

— Тут живуть мертві або нелюди, а я — людина й смертний. Житиму тут після смерті, — фраза, наче позбавлена сенсу, була зрозуміла всім трьом.

Олекса показав на брудного п’яного бомжа, який витворяв щось незрозуміле на одній із плит:

— Він — людина.

— Вони — живі, — кивнув Барон у бік інших п’яниць.

— Ну або так, — усміхнувся Віктор. — І ті не те щоб зовсім живі. Як ці — не зовсім мертві, — придивився він до мовчазних скелетиків. — Що з ними трапилося?

— Оох, — зітхнув Косий. — Це баба Діна сьогодні вранці всіх настрашила. Підеш до своїх, — він повернувся в бік Склепу, — дізнаєшся. Там теж неспокій, а ця малеча ходить за мною відтоді, намагається притулитися й боїться дзвонити. — Схоже, йому було сумно через це.