Розділ 2: Труси собаки Баскервілів

Віктор вскочив у квартиру, як у лігво, де можна сховатися від усього світу, впав на диван та нарешті зітхнув з усієї сили, голосно, протяжно, вимовивши — «Ооооооооххх». Він був удома, чергова пригода закінчилась. 

Віктор обвів поглядом просте, але для нього дуже затишне житло. Хороший диван, чистий куточок кухні, порядок на робочому столі. Дістав із холодильника сік і одразу випив склянку, навіть не витираючи краплі з підборіддя. Одного разу, після особливо паршивої ночі, йому наснилося, що від нього тікає банка томатного соку, трилітрова. Наче він до неї — вона відсувається, він до неї — вона швидше, він кинувся — в неї повилазили тоненькі, наче дротяні, ручки та ніжки, і вона втекла на них подалі. Як таке може наснитися? 

Можливо, він тільки банку томатного соку й може налякати. Вже півроку минуло від його першого перетворення, та Віктор і досі не був певен, що перетворюється на вовка, більше було схоже, що на шелудивого пса. Пса-вигнанця, що його не приймають у жодну зграю і женуть від себе навіть найдобріші жінки, що годують бездомних дворняг. Інакше чому він опам’ятовується вічно побитий, покусаний, з реп’яхами у волоссі і зазвичай у якомусь брудному сховку? Очевидно, забивається туди в страху від першої-ліпшої кицьки чи дитини. 

Він не знав, що з ним сталося, чому він почав перетворюватися. Він жив собі звичайним життям людини, а тепер боїться вийти з дому, щоб часом не впізнали «Голіафа». Щоправда, впізнати було важко. Одягненим, повитягувавши реп’яхи та витрусивши сміття з волосся, він виглядав зовсім інакше, ніж на численних відео у соцмережах. І не такий уже й великий, певно, людям просто подобається уявляти голяка ще й велетнем, щоб це виглядало ще смішніше. 

Та й люди у Сіромісті зазвичай не цікавились одне одним. Місто було мляве і флегматичне, на несподівано дружнє ставлення від незнайомців, та й від сусідів годі було розраховувати. Ані була винятком. Та навіть Марта була винятком — колоритна хазяйка квартири, дивно, але не вигнала його після першої ж голої пригоди, а регоче собі щоразу, наче так і треба, наче — ну з ким не буває. А з ким таке буває шість разів на півроку? 

Після душу стало легше. Він хотів би поїсти, та надто нудило. Відригував старим майонезом — певно, нажерся якихсь смердючих кульків у вовчому вигляді. Ні, він точно собака, старий і потворний, жере з помийок залишки, якими інші пси знехтували. 

Він знав, що не стає звичайним псом. Ані, його бачила, і він був вовком, нікчемним, облізлим, переляканим — але вовком. Єдиний раз, коли йому самому стало смішно через свою ситуацію — коли його змогла насмішити Ані, запропонувавши пошити труси з діркою для хвоста. Вона була його найкраща подруга. Його єдина подруга. Вона точно зайде до нього, щойно зможе, адже напевне дізналася з соцмереж про нове полювання на Голіафа. А завтра він піде у склеп. 

В животі вже гриміли громи, тож Віктор узяв цукерки. Та надто сильно рвонув упаковку — яскраві драже покотилися в різні боки, як розгублені божевільні очі. Віктор опустив руки, поглядом загнаного звіра окинув розсипані навколо глазуровані гудзики. А тоді коротко завив, сів на підлогу, обійняв коліна руками і заплакав. 

У двері постукали.

***

Не плач, вовче, — Ані присіла біля нього, обережно поклавши руку на плече. — Життя — лайно, але ми можемо його підсолодити.

Вона підняла з підлоги цукерку, здула з неї порошинку і з задоволенням з’їла.

— Ходімо, я дещо для тебе маю.

Вона була невимовно мила. Не красуня з глянцевих обкладинок, а саме мила — з теплою усмішкою, яка, здається, могла розтопити навіть кригу в серці Віктора. Її очі блищали щирою турботою, і це було єдине, що тримало його на плаву після чергової пригоди. Ані жила в цьому ж будинку, і Віктор іноді думав, що Марта навмисне збирає диваків. Колись тут жив чоловік, який постійно розмовляв сам із собою, і більше ні з ким. Навіть Віктор його побоювався, а Марта лише реготала, слухаючи його анекдоти для самого себе. Що вже казати про Хомирів, які показують свої геніталії овочам, навіть не закривши штори?

Але в Ані не було нічого ненормального. Хіба що вона була ненормально добра для такого міста, як Сіроміст. Її наполегливе шиття чудернацького одягу, який майже ніхто не купував, не було дивацтвом. Це була творчість, спроба зробити світ навколо яскравішим. Але сіре місто хотіло сірого, тож швацька справа Ані не приносила багато грошей. Як і Віктор, вона могла жити в цьому районі лише завдяки Марті, яка здавала квартири за півціни. Сама ж Марта із задоволенням купувала дизайнерські речі Ані і, здається, ходила вже тільки в них — одна з небагатьох постійних клієнток оптимістки.

— Хопа! — Ані дістала шмат тканини, і сонячний промінь із вікна заграв спалахами на численних блискітках, наче на диско-кулі з давніх дискотек. — Це тобі!

Звісно, вона не могла запропонувати сірі труси. Віктор покладав надії на цей витвір, адже найгіршим у його перетвореннях залишалася не біль чи реп’яхи, а повна відсутність одягу. Він пробував усе: майстрував підтяжки, обперезувався пасками, чіпляв спіднє булавками, дротами, пришивав. Але прокидався щоразу голісінький. Якщо пощастить — біля смітника, де можна знайти шмат старої газети чи картону, щоб прикритися. Якщо ні — в кущах, де доводилося хапати лопухи, як Адаму з Євою. Взимку лопухів немає, і сьогодні йому пощастило знайти брудний пакет із супермаркету — королівська одежа для такого випадку. З усіма його стараннями він усе одно давно був на відео в соцмережах. Віктор підозрював, що його занесли навіть на порносайти, але перевіряти не наважувався. Навіть він не міг витримати стільки сорому.

— Ну, Ані, ти вже геть за придурка мене маєш. Чому не мереживні? — пожартував він, намагаючись хоч трохи підняти собі настрій.

— Ти не зрозумів! Такі труси буде видно в темряві, і тебе більше не зіб’є машина. А ще люди лякатимуться — будеш як собака Баскервілів!

— У того морда світилася. А я дупою лякатиму?