Не вистачало Солі
Розділ 20.Григорій
Соля почула мене, подивилась — і, що дивно, сіла в автівку без зайвих розмов.
— Поїдемо до мене? Зроблю тобі чаю.
— Завтра рано вставати, це не дуже зручно…
— Можеш залишитися в мене.
— Незручно, кажу ж…
— Я не змушуватиму. Але й не ображу, якщо погодишся.
— Чесно, я хочу поїхати, хочу побути поруч із тобою… але боюся.
— Чого?
— Розчаруватись.
— У мені?
— У своїх надіях.
— Дай собі шанс спробувати. Розчарувань не буде.
Краєм ока бачу, що вона вагається — ніби хоче і водночас не хоче їхати.
— Поїду до тебе, — нарешті каже вона.
Я сподівався на таку відповідь . Ми їдемо. Я радію — і зовні, і всередині, і це, мабуть, помітно. Мені приємно, що ця дівчина не тікає, не закривається від мене, не користується моїм становищем. Нічого не вимагає і не просить. Вона ніжна й легка, дуже мила, але зі стрижнем — наполеглива, старанна.
Вона пахне ванільним морозивом. Поруч із нею тепло, хоча вона вся мокра і тремтить від дощу, попри увімкнений обігрів.
Ми доїхали швидко. Я паркую автівку в підземному паркінгу й відчиняю дверцята для моєї солодкої Солі. Моєї? Буде моя — я все для цього зроблю.
Дощ розігрався ще сильніше, тож ми біжимо до під’їзду. Я накриваю Солю своїм піджаком — така маленька, її майже не видно під моїм одягом. Крихітна.
Заходимо всередину під'їзду.. Я живу на другому поверсі, тож іти недалеко.
Ну що, Солю, ласкаво прошу…
#2628 в Любовні романи
#592 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 17.02.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
