Розділ 13.Соля

 Ви впізнали цю несміливу дівчинку Солю, яка ще жодного разу не була на побаченні, а зараз просто, відкрито, навіть без роздумів, іде зі своїм викладачем у кіно? 

 Ні, це мені не наснилося, не здалося і не нафантазувалося. Я справді йду в кіно з Григорієм. Сама себе не впізнаю, але, по правді кажучи, почуваюся піднесено. Він гарний, танцює, як Бог, у нього очі — наче прірва, що затягує, м’язи — як у скульптури Аполлона, і він однозначно мене приваблює.

 Як бути з тим фактом, що він викладач і що про нас стовідсотково пліткуватимуть? Я ще не вирішила. Попередні дні час пролітав, мов долі секунди, а зараз відлік ніби зупинився. Хвилююся, переміряю одяг: класична сукня — недоречно, джинси — банально, костюм — не по фен-шую. Зупиняю свій вибір на білій сукні на товстих бретелях із пишною спідницею, взуваю босоніжки та збираю волосся у високий хвіст. Роблю ледь помітний ніжний макіяж. Я готова, але до зустрічі ще море часу, щоб кудись сховатися, нікуди не поїхати і не наламати дров.

 Дивлюся на себе в дзеркало й не розумію: так мало днів минуло відтоді, як я поїхала з дому, а змін так багато. У дзеркалі інша Соля — не скажу, що ідеальна, але точно інша.
 

 Телефонує Григорій. Піднімаю слухавку майже миттєво, хоча пальці тремтять.

— Алло!
— Привіт, Соломіє!
— Привіт!
— Я вже під гуртожитком.
— Ем… а можеш від’їхати, щоб нас не побачили, будь ласка?
— Ти серйозно?
— Так, прошу.
— Я від’їду, але тобі має бути байдуже, що хто скаже. Важливо, що відчуваєш ти.
— Я спускаюсь.
— Буду неподалік кіоску на розі.
— П’ять хвилин — і буду на місці.
— Чекаю.

Ну що ж, Соля йде в кіно.

Я спустилася, підійшла до кіоску і побачила Григорія біля авто.

— Привіт!
— Привіт! Можна поцілувати в щічку?
— Давайте не тут.
— Давай на «ти».
— Ой, давай.

— Сідай, Солю!

Григорій відчинив дверцята, і я сіла на переднє сидіння. У нього гарний парфум — чіпляє. Він сів за кермо, а я ловлю себе на думці, що стежу за кожним його помахом вій, як зачарована. Хвилююся? Сто відсотків. Незвично себе почуваю? Дев’яносто дев’ять. Це все зі мною? Дев’яносто вісім із половиною. 

 Ми їдемо. Смішно від того, що Григорій купив квитки на всі сеанси, що сьогодні є, на 20:30. Дав мені квитки — їх дуже багато, обрала комедію.

 Ми під’їхали до кінотеатру, купили холодний чай та попкорн, звісно, що Григорій не дав оплатити. І пішли в зал. У нас були місця посередині кінозалу (спойлер —  не місця для поцілунків). Фільм був легкий, моментами кумедний, але дещо передбачуваний. Час пролетів швидко, і мені приємно, що я дуже спокійно себе відчувала поряд із цим чоловіком. Я не думала, що далі, як далі. Я просто насолоджувалась, що була з ним, і весело реготала над деякими моментами в унісон із ним. Не скажу, що не ловила його погляди на собі — це мило.
 Ми вийшли з кінозалу, і мій кавалер запропонував повечеряти. Я відмовилась, бо завтра ще навчання і мені ще багато потрібно вивчити, адже план стати номер один ніхто не відміняв. Григорій запропонував підкинути мене, а я і не проти.

 Сідаю в його автівку, він вмикає нам рандомну музику, і ми їдемо до гуртожитку. Багато сміємося по дорозі над його жартами. Він милий, не розумію, скільки йому років — ніби і не дуже старший, але поводить себе стримано, по-дорослому.

— Ти дуже гарна.
— Дякую!
— Танцюєш чудово.
— Дякую!

 Моя усмішка сягала того рівня,що щирішої не буває точно. 

—Мені дуже приємно. 

Краєм ока помічаю, що починає накрапати дощ, і прошу зупинити авто, тому що хочу вийти.

— Будь ласка, зупини, такий гарний дощ.
— Ти легко вдягнута, намокнеш і захворієш.
— Ну зупини, прошу.
— Навіщо?
— Григорію, я так люблю танцювати під дощем, що ніякі хвороби мені не страшні.

 Хлопець подумає, що я божевільна, але я правда люблю танцювати під дощем. Мені здається, що нічого більш магічного нема,коли тіло з’єднується з природним явищем у такт.

 Григорій зупиняється на узбіччі, я вискакую з авто і забуваю про все на світі: я танцюю, я — жива вода! Хлопець робить музику гучнішою, відчиняє вікно і йде до мене. Ми танцюємо разом. Моє серце йокнуло. Мені вперше в житті захотілося, щоб мене поцілував і обійняв по-справжньому чоловік. Григорій ніби читає мої думки. Делікатно торкається мого обличчя і ніжно цілує. Я піддаюся, він обіймає мене, і я мрію, щоб ця мить не завершувалася ніколи.
 

Але ми мусили зупинитися  і бігти до автівки, бо дощ уже добре розігрався.  Григорій пропонує поїхати до нього, я шаріюся і відмовляюсь. Я розумію, чого він може хотіти, але я поки не готова. Григорій більше нічого не говорить і мовчки везе мене до гуртожитку. Ми навіть не попрощалися, адже я вилетіла, як шалена, з автівки, кричучи на ходу: «Дякую за танці!»

 Мокра до нитки, але щаслива, прибігаю до своєї кімнати, беру до рук мобілку і читаю там смс: «Тобі не варто зв’язуватись з Григорієм, згодом пожалкуєш!». Це надійшло від Павла-Ману. Напевно, бачив нас.
— Йди до біса, маєш Стефанію! 

 А я поки прийму душ і поромантизую, як надалі доля підкидатиме мені зустрічі з Григорієм.Та чи захоче він зустрітися ще?