Розділ 8.Соля

Танцювати з Павлом було трохи моторошно — мурашки бігали по тілу, серце відбивало шалений ритм, а я хвилювалася. Водночас це було приємно й дуже романтично.

Повільна мелодія завершилась і зал наповнила драйвова музика. Павло жестом показав іти за ним. Ми підійшли до столика, за яким сиділа ціла компанія. Мені стало трохи лячно. Але ж поруч він… і я чомусь хотіла йому довіряти.

— Ману, та ти, виявляється, вмієш танцювати! — реготали хлопці.

Ману?..

Павло — мій новий знайомий — виявився  Ману Стефанії. А вона ж попереджала триматися від нього подалі. Але ж мені він представився Павлом… То як його звуть насправді?

Та байдуже. Він — чужий.

Сльози підступили до очей, стало боляче й образливо. Хотілося заплакати, адже хлопець мені сподобався ще з першого погляду. Але я ніколи не стану руйнувати чужу пару.

Павло швидко представив усіх, хто сидів за столиком. Там були й дівчата з кімнати.

— Рада знайомству, — кивнула я всім і, щоб не розплакатися, різко розвернулася та майже побігла назад на танцпол.

Танці — мої найкращі ліки.

Я танцюю так, ніби душа рветься на волю, забуває про все й стає птахом, що здіймає крила для найкращого польоту у своєму житті. Я відчуваю музику кожною клітинкою тіла. Ритм живе в мені.

У реальному житті я сором’язлива, інколи навіть боюся власної тіні. Але коли справа доходить до танцю — мене не впізнати. Я стаю енергійною, самовпевненою та чуттєвою. У моїх рухах стільки сили й заряду, що, здається, ними можна було б підживити навіть генератор.

Коли я майже відволіклася від новини про Ману-Павла, знову заграла повільна мелодія.

І раптом поруч зі мною з’явився ще один кавалер.

Він галантно запросив мене на танець. Хто я така, щоб відмовлятися від танцю з партнером?

Хлопець рухався впевнено, вів мене так легко, ніби я пір’їнка в його міцних руках. Він мило усміхався, а я ловила себе на думці, що переді мною точно танцівник.

Я насолоджувалась моментом.
Та музика знову стала драйвовою — і я перемкнулась. Почала рухатися пристрасно, сміливо, навіть не підозрюючи, що здатна на таке. Ненароком помітила, як Павло дивиться на мене. Як і вся його компанія.

Незнайомець ще трохи потанцював зі мною. В його очах читалася зацікавленість — ніби він уважно «сканував» мене поглядом. Я ж помітила злий погляд Стефи й зрозуміла: мені час іти.Не хочу псувати собі настрій.

Я крикнула партнерові, що маю йти. Він кивнув, показавши, що зрозумів, і пішов за мною. Біля виходу було значно тихіше.

— Нарешті можемо познайомитись, — усміхнувся він.
— Так, тут уже не так голосно.
— Я Григорій.
— Соломія.
— Дуже гарне ім’я.
— Дякую.

— Додому?
— Так.
— Я можу підвезти.
— Ні, дякую. Я викличу таксі.
— Бо́їшся мене?
— Я просто тебе не знаю.
— То дізнаєшся дорогою.
— Я вдячна за танці та за пропозицію, але все ж відмовлюсь.

— Зрозумів. Тоді хоча б почекаю з тобою таксі.
— Це можна.

Ми ще трохи поговорили: про початок навчання, про клуб, про те, як добре було потанцювати від душі. Я розповіла, що вступила на хореографічний. Так заговорилися, що навіть не помітили, як під’їхало таксі.

— Бувай, Григорію.
— Бувай, Соломіє. Ще зустрінемось.

— Ага, — кинула я й уже в машині подумала: не зустрінемось… ти ж навіть номер не запитав.
Я посміхнулась — чи то від суму, чи від радості, чи від дивного коктейлю почуттів.

Мені зовсім не подобалось, що всі мої думки зараз про хлопців: хто, чому, що далі… Не цим я маю бути зайнята. Завтра ж початок навчання.

Бери себе в руки, Солю...