Розділ 4 .Манý

Сьогодні маю трохи вільного часу, тож їду до гуртожитку — до друзів. Давно не бачилися, хочемо обговорити деталі нового проєкту.
Хоч ми й студенти, але заробляти вміємо непогано: маємо кілька вдалих стартапів, які приносять хороший кеш.

Навчання ще не почалося, але вже от-от перше вересня.

Я припаркував автівку біля гуртожитку й неквапливо рушив у напрямку головного входу. Новачки з’їжджалися цілими натовпами. Метушня, гул у коридорах, розгублені очі першокурсників.

Я мав іти до кімнати 106, але мій погляд зупинився на симпатичній дівчині.

Вона виглядала, мов цукерочка: коротка сукня на бретелях, розпущене довге волосся спадало по спині майже до сідниць, стрункі довгі ніжки.
Уява миттєво підкинула картину — зараз познайомлюся, а ввечері запрошу показати місто, а потім весело проведемо час.

Дівчина тягнула важку валізу сходами.

Я підбіг.

— О, привіт! Я Павло. Допомогти?

— Привіт. Ні, впораюсь.

Я навіть розгубився.

— Стоп… мені почулося? — вирвалося вголос.

— Йди куди йшов. Я сама впораюсь.

— Красуне, тормози. Ліфт не працює, мені не складно допомогти.

Вона зітхнула.

— Ти вже четвертий, хто пропонує допомогу. Але краще сама, ніж потім платити подякою: обідом, кавою… або собою. Чула вже.

І вона потягла валізу далі.

Я стояв так, ніби мене щойно вдарили по голові.

Коли ноги знову змогли зрушити з місця, я побачив, що дівчина зупинилася біля кімнати 101 — майже сусідка моїх друзів. Вона стояла перед дверима й явно не наважувалася зайти.

Я підійшов уже спокійніше, без жартів.

— Ти сильна. Таку валізу самій дотягнути — це повага.
Ліфт обіцяють полагодити вже другий рік… і щось ніяк.Шкода.

— І мені шкода, — ледь усміхнулася вона. — За комплімент дякую.

— Як тебе звати?

— Соломія.

— А я…

— Павло. Я запам’ятала.

Я мимоволі посміхнувся.

— Я знаю, хто живе в цій кімнаті. Хочеш — зайдемо разом?

— Ні, я впораюсь. Дякую.

— Тоді хоча б номер залиш. Покажу місто.

Вона примружилася.

— Навіщо?

— Бо хочу.

Кілька секунд тиші.

— Не проти. Записуй.

Я набрав її номер і одразу подзвонив, щоб висвітився мій.

— Я ввечері наберу, — сказав.

— Добре.

— Бувай!

— Хай щастить!

Вона зникла за дверима.

Мила дівчинка. Вдає з себе впевнену, дивиться прямо в очі — різко, але видно, що боїться.
Боялася зайти. Боялася знайомства.

Я подзвоню ввечері.
Ти зацікавила мене...