Глава 20 . Право на істину

​Ми з Адріаном сиділи на підлозі у вітальні, оточені пожовклими паперами, що пахли історією та перемогою. Лампа відкидала довгі тіні на стіни нашого старого дому, який тепер здавався нам не просто будівлею, а справжньою фортецею.

​— Ти розумієш, що це означає? — я підняла очі на Адріана. — Мій прадідусь не просто врятував архітектора. Він зберіг серце цього міста. Віктор не зможе знести жодного каменя.

​Адріан провів рукою по моєму волоссю. Його дотик був заспокійливим, але в погляді все ще читалася тривога.

— Аліно, ці документи — це ядерна бомба для бізнесу Віктора. Якщо ми оприлюднимо їх зараз, акції «Гранд-Девелопмент» впадуть до нуля. Він втратить усе. Але ми маємо бути обережними. Люди, які втрачають мільярди, стають дуже небезпечними.

​Двері відчинилися з таким гуркотом, що ми обоє підскочили. На порозі стояла Мілана. Вона виглядала втомленою, але її очі горіли дивним, лихоманковим світлом. Вона глянула на розкладені папери, потім на Адріана.

​— То це правда? — вона підійшла ближче, скидаючи на ходу піджак. — Справжні акти дарування?

​Я простягнула їй сувій. Мілана вчитувалася в кожен рядок своїм професійним поглядом юриста. Я бачила, як її губи здригнулися, а пальці міцніше стиснули пергамент.

​— Боже мій... — прошепотіла вона. — Весь цей час ми жили на золотій жилі правосуддя. Адріане, ти розумієш, що з цим я можу не просто захистити будинок? Я можу стерти Корсака з лиця землі. Одним позовом.

​— Я знаю, Мілано, — тихо відповів Адріан. — Але є одна проблема. Віктор закоханий у тебе. І я не впевнений, що знищення — це те, чого ти хочеш насправді.

​Мілана різко обернулася до вікна. Вона мовчала довгу хвилину. Я бачила, як напружені її плечі.

— Він не закоханий, — нарешті вимовила вона. — Він просто хоче те, чого не може купити. Це спортивний інтерес.

​— Ти сама в це віриш? — запитала я, підходячи до сестри. — Я бачила, як він дивився на тебе в ресторані. І я бачила, як ти дивилася на нього сьогодні вранці. Міло... якщо ми вдаримо цими документами зараз, шляху назад не буде. Він стане ворогом назавжди.

​Слова Аліни обпікали сильніше за вогонь. Я тримала в руках зброю, про яку мріяла тижнями. Справедливість була на відстані одного дзвінка до журналістів. Але чому тоді мені було так важко дихати?

​Перед очима стояв Віктор у машині. Його тихий голос: "Я хочу виграти вас чесно". Його рука, що ледь торкнулася моєї щоки. Невже я була готова повірити людині, яка ще вчора була готова нас розтоптати?

​— Залиште мене одну, — попросила я. — Мені треба подумати. Адріане, дякую. Ти зробив неможливе. Але зараз... мені треба вирішити, хто я: адвокат родини Гайових чи жінка, яка побачила щось людське в монстрі.

​Коли вони пішли в кухню, я сіла за стіл і дістала телефон. Номер Віктора світився на екрані. Я знала, що він зараз у своєму пентхаусі, п'є віскі й планує завтрашній день. Він не знає, що я вже не його стратег. Я — його суддя.

​Я набрала повідомлення, але не відправила. Потім видалила.

"Ми знайшли документи, Вікторе. Тобі кінець".

Занадто просто.

"Приїжджай. Нам треба поговорити. Без масок".

​Через двадцять хвилин його машина загальмувала під вікнами. Я вийшла на балкон. Він стояв біля авто, дивлячись угору. В його позі не було колишньої зухвалості. Він виглядав... розгубленим.

​Я спустилася вниз. Нічне повітря було свіжим, пахло дощем і бузком, що розквітав у нашому саду.

​— Мілано, вже пізно для ділових зустрічей, — сказав він, але в його голосі було приховане хвилювання. — Що сталося? Ви знайшли спосіб вбити мене раніше закінчення місяця?

​— Майже, — я підійшла до нього впритул. Я відчувала його запах — дорогий тютюн і сандал. — Ми знайшли архіви ді Марко. Вікторе, твій офіс стоїть на моїй землі. Весь твій проект «Майбутнє» юридично є незаконним. Я можу закрити твою компанію завтра вранці.

​Його обличчя не змінилося. Він не злякався, не почав погрожувати. Він лише зітхнув і засунув руки в кишені штанів.

— Я знаю, — тихо відповів він.

​Я завмерла.

— Що ти сказав?

​— Я знав про ці папери, Мілано. Мої аналітики знайшли згадки про них ще місяць тому. Тому я так поспішав із демонтажем. Я хотів знести все до того, як ви щось знайдете. Хотів викупити вашу лояльність, щоб ці папери ніколи не спливли.

​— То ти... ти все це планував? Весь цей «романтизм»?

​— Спочатку — так, — він зробив крок до мене, і я відчула, як серце почало збиватися з ритму. — Але потім я побачив, як ти спалила той контракт. Побачив, як ти захищала сестру. І я зрозумів, що мені не потрібна ця земля, якщо на ній не буде тебе. Я не забрав заяву на Адріана через «помилку слідства». Я забрав її, бо ти на мене так подивилася... ніби я порожнє місце. І я не зміг цього витримати.

​— Ти брешеш, — прошепотіла я, хоча відчувала, як моя стіна рушиться.

​— Тоді нищи мене, — він розвів руки в сторони. — Папери у тебе. Телефон у кишені. Один дзвінок — і я банкрут. Але перед цим я хочу зробити те, що мав зробити ще в перший день.

​Він обхопив моє обличчя долонями й поцілував. Це був не той поцілунок, як у Адріана з Аліною — ніжний і туманний. Це був поцілунок двох стихій, зіткнення льоду і полум’я. В ньому була вся наша ненависть, вся боротьба і вся та дика пристрасть, яку ми обоє намагалися приховати.

​Я мала відштовхнути його. Мала вдарити. Але замість цього я вчепилася в його сорочку, відповідаючи з тією ж силою.

​Коли ми відсторонилися, він важко дихав.

— Тепер твоя черга, Мілано Гайова. Що ти обереш: свою ідеальну помсту чи мене?