Глава 16 . Адвокат диявола

​Я стояла на сходах міністерства, дивлячись, як поліцейська машина з Адріаном зникає за поворотом. Аліна тремтіла поруч, затиснувши рота рукою, щоб не закричати.

​Віктор все ще стояв біля свого авто, поправляючи манжети сорочки так спокійно, ніби він щойно не зруйнував кілька життів.

​— Ти — чудовисько, — я підійшла до нього. Мій голос не здригнувся, хоча всередині все вило від болю. — Ти думаєш, що переміг?

​— Я лише відновив справедливість, Мілано, — він глянув на мене, і в його погляді я побачила щось нове. Якесь дивне, хворобливе замилування. — Адріан порушив закон. Я — закон. Вибирайте сторону, поки не пізно.

​Я нічого не відповіла. Я розвернулася, схопила Аліну за руку і потягла до таксі.

— Міло, куди ми? Треба в поліцію! — плакала сестра.

​— Ні, Алю. В поліцію ми заїдемо пізніше. Зараз ми їдемо додому. Мені потрібні мої старі кодекси, ноутбук і все, що я маю на Віктора Корсака.

​Вдома панувала тиша, але це була тиша перед штормом. Мілана забарикадувалася в кабінеті. Вона не їла, не пила, лише нескінченно друкувала щось і дзвонила своїм колишнім колегам.

​Я сиділа на підвіконні, дивлячись на наш двір. Техніка Віктора поїхала, але я знала, що вони повернуться. Я відчувала таку провину… Адріан там, у камері, через мене. Бо я була наївною. Бо я дозволила собі закохатися.

​Раптом у двері подзвонили. Я здригнулася. Мілана вискочила з кімнати з розпатланим волоссям.

— Не відчиняй! — крикнула вона.

​Але в двері постукали знову. Впевнено. Три рази.

— Мілано, я знаю, що ви там. Нам треба поговорити без свідків.

​Це був Віктор. Один. Без поліції.

​Я стояв біля їхніх старих дверей і відчував себе повним ідіотом. Мої юристи казали, що я маю їх дотиснути. Моя логіка казала: "Знеси будинок і забудь". Але перед очима стояв вогонь від палаючого контракту в руках Мілани.

​Вона відчинила двері. В руках у неї була важка папка з документами.

— Якщо ви прийшли просити пробачення, то двері там, — вона вказала на сходи.

​— Я прийшов запропонувати угоду, — я зайшов всередину, не чекаючи запрошення. В квартирі пахло старою деревиною, папером і... Аліною — тими самими ванільними парфумами. — Ви готуєте захист для вон Рауха. Я бачив ваші запити в юридичну базу. Ви не виграєте. У мене всі докази.

​— Чого ви хочете, Вікторе? — вона підійшла ближче. Її очі горіли такою ненавистю, що я на мить захотів, щоб це була пристрасть.

​— Я заберу заяву. Адріан вийде сьогодні ввечері. Його репутація залишиться чистою.

​Мілана затамувала подих.

— І яка ціна? Наш будинок?

​Я подивився на неї — таку сильну, таку незламну навіть у цьому старому худі.

— Ні. Будинок нехай стоїть. Поки що. Я хочу, щоб ви повернулися на роботу. На моїх умовах. Один місяць. Якщо через місяць ви все ще будете мене ненавидіти — я віддам вам документи на будинок безкоштовно і зникну з вашого життя.

​Мілана зблідла.

— Ви хочете, щоб я працювала на людину, яка посадила мого друга?

​— Я хочу, щоб ви побачили, хто я насправді, Мілано Гайова. Бо ви — перша людина, яка не злякалася мого вогню. І я хочу знати, чи зможете ви його приборкати.