Глава 13 . Контракт на попіл

​Ранок не приніс полегшення, лише холодну, розважливу лють. Я вдягнула свій найсуворіший сірий костюм, затягнула волосся у вузол так туго, що шкіра на скронях напружилася, і нафарбувала губи темною помадою. Це був мій бойовий розфарб.

​Аліна ще спала — або вдавала, що спить, сховавшись під ковдрою. Я не стала її чипати. Сьогодні я мала сама розібратися з тим хаосом, у який ми потрапили.

​О дев’ятій ранку я вже стояла в холі «Гранд-Девелопмент». Секретарка намагалася мене зупинити, але я пройшла повз неї, як криголам крізь тонку кригу. Я відчинила двері кабінету Віктора без стуку.

​Він сидів у кріслі, розслаблений, із чашкою кави в руках. Побачивши мене, він лише підняв брову, і в його очах майнуло щось схоже на азарт.

​— Мілано! Ви сьогодні раніше, ніж зазвичай. Невже вчорашня вечеря надихнула вас на нові звершення? — він усміхнувся своєю фірмовою «вовчою» посмішкою.

​Я підійшла до його столу і повільно поклала на нього папку з контрактом. А потім, дивлячись йому прямо в очі, дістала з сумки металеву запальничку.

​— Ви помилилися, пане Корсак, — мій голос був спокійним і твердим. — Ви думали, що купили мене за хорошу зарплату і обіцянки. Ви думали, що через мою сестру зможете зламати мій дім. Але ви забули одну річ: я Гайова. Ми не продаємо те, що любимо.

​Я клацнула запальничкою. Маленький вогник затанцював у моїх очах.

​— Що ви робите? — Віктор підхопився з крісла, але я піднесла вогонь до кута паперів. — Мілано, це офіційний документ! Ви заплатите величезний штраф за розірвання!

​— Пишіть рахунок, — я кинула палаючий контракт у його кришталеву попільничку. — Я краще буду все життя віддавати вам борги, ніж працювати на людину, яка використовує дітей для своїх схем. Мій будинок не продається. Моя сестра не продається. І я… — я зробила крок вперед, так що нас розділяв лише стіл. — Я більше ніколи не дозволю вам навіть дихати в мій бік.

​Папір швидко перетворювався на чорний попіл. Віктор дивився на вогонь, а потім перевів погляд на мене. Його обличчя змінилося — зникла маска жартівника, залишилася лише гостра, хижа цікавість.

​— Знаєте, Мілано… — він заговорив тихим, небезпечним голосом. — Ви щойно зробили те, чого не наважувався зробити жоден мій партнер. Ви кинули мені виклик. І тепер я не просто хочу ваш будинок. Тепер я хочу побачити, як ви будете благати мене про допомогу.

​— Чекайте до кінця віку, — кинула я і, не озираючись, вийшла з кабінету.

​Я прийшла в університет пізніше на дві пари. Мені було байдуже на пропуски. В голові досі звучали слова Мілани про те, що я наївна дитина. Кожен погляд студентів здавався мені звинуваченням.

​Я намагалася прослизнути повз кафедру архітектури, але доля сьогодні знову була проти мене.

​— Гайова, зайдіть до мене.

​Цей голос. Адріан стояв біля дверей аудиторії. Він виглядав жахливо: під очима тіні, сорочка не така ідеально вигладжена, як завжди. Він дивився на мене так, ніби я була його останньою надією.

​— Мені немає про що з вами говорити, професоре, — я прискорила ходу.

​— Аліно, стій! — він наздогнав мене і схопив за лікоть, заводячи в порожню лаборантську. — Ти маєш мене вислухати. Я знайшов спосіб.

​— Який спосіб? — я вирвала руку, дивлячись на нього з ненавистю. — Як ще краще нас обманути? Мілана вже спалила контракт. Ми більше не маємо до вас жодного відношення!

​— Вона зробила що?! — Адріан зблід. — О Боже… Віктор цього не пробачить. Аліно, слухай уважно. Ваш будинок можна визнати архітектурною пам’яткою. Я знайшов у архівах документи — ваш прадідусь проектував його разом із відомим італійцем. Якщо ми подамо заяву сьогодні, Віктор не зможе його знести.

​Я завмерла. В його словах була логіка, але серце кричало: «Не вір йому!».

​— Чому я маю тобі вірити? — прошепотіла я. — Ти знав про плани Віктора і мовчав до останнього.

​— Бо я ідіот, Аліно! — він зробив крок до мене, майже притискаючи до стіни. — Я боявся втратити тебе. Боявся, що якщо розкажу — ти підеш. І я втратив тебе саме через це мовчання. Але зараз я прошу тебе не заради себе, а заради Мілани. Віктор уже відправив техніку до вашого району. Вони хочуть почати «демонтаж аварійних споруд» вже завтра. У нас є лише кілька годин.

​В моїй голові все закрутилося. Техніка? Завтра?

— Що мені треба зробити? — я підняла на нього очі, в яких боролися страх і надія.

​— Візьми ці папери, — він простягнув мені папку. — Тут копії з архіву. Твоя сестра має підписати заяву як власниця. Я відвезу вас у міністерство. Зараз.

​Я подивилася на папку, потім на Адріана. Це міг бути останній шанс врятувати наш світ. Або остання пастка.