Глава 40

Дорога займає трохи часу, і коли ми під'їжджаємо до знайомого будинку я починаю знатно нервувати. Надіюсь він жартує, інакше я просто з розуму зійду...

- Тільки не кажи мені, що ти плануєш сьогодні познайомити мене із своїми рідними, - тремтячим голосом промовляю, адже добре пам'ятаю чим закінчилось його день народження. Особливо мене збила з пантелику реакція Уляни, як тепер я розумію, вона мачуха Стаса.

- Раз ми вирішили зробити такий важливий крок і познайомитись із твоїми рідними, то думаю варто і з моїми провести таку зустріч. Вони звісно не знають про мій задум, і зовсім не готуються, але це й на краще. Спонтанні зустрічі найкращі, чи не так? - хлопець підморгує мені, в той час як серце падає у п'яти. Щось мені це все зовсім не подобається... Відчуваю щось не дуже хороше. Тривожно якось!

Виходжу з автомобіля, а в серці неприємно щемить. Ще нещодавно я заспокоювала Стаса, а зараз сама проходжу через це все. Кричати хочеться, адже я зовсім не готова до цього. Це так несподівано. 

- Ти міг хоча б натякнути. Я зовсім не готова до знайомства, - обурююсь, кидаючи розлючений погляд у бік хлопця. Він лише притягує мене до себе, залишаючи поцілунок на скронях.

- Це нічого не змінило б. Ти б всеодно нервувалась, а так хоча б у твоїх батьків ти була спокійна, - пояснює Стас, але мені від цього чомусь не стає легше. Його сім'я не така проста, як моя, і саме це мене й лякає.

Ми заходимо у будинок, який зустрічає нас жахливою тишею. На секунду я сподіваюся, що його рідних просто немає вдома, але мої надії відразу розсіюються, як тільки з вітальні виходить брат Стаса.

- Стасе? Не чекав тебе побачити, давно ти тут не гостював, - доволі тепло промовляє чоловік. Я думала між ними не дуже хороші стосунки.

- Сьогодні дещо особливий день. Хочу познайомити вас із Меланкою, - відразу розкриває всі карти, і, судячи по виразу обличчя Івана, він теж дуже здивований.

- Ну що ж, - чоловік робить декілька кроків у наш бік. - Радий знайомству, Меланіє. Мене звуть Іван, я старший брат цього хлопчини. 

У мене на секунду навіть щелепа відвисає. І це все? Я чомусь очікувала не такий спокійний прийом. Чи це лише брат спокійний?

- Мені теж дуже приємно познайомитись. Зізнаюсь, я трішки нервувала, адже ця зустріч виявилась ну дуже спонтанною, - промовляючи це я стріляю очима в бік свого хлопця. - Але рада, що наше знайомство пройшло тепло.

- Так, можливо минула зустріч справила на тебе таке собі враження, але насправді я хочу аби Стас робив те, чого дійсно хоче, і був щасливим, - відверто зізнається Іван, а я помічаю посмішку на обличчі Стаса. Вони дійсно близькі, хоч я спочатку в цьому не була впевнена.

Ці слова стали чимось фантастичним для мене. Я ж була впевнена в тому, що стосунки у цих двох хлопців, м'яко кажучи, не дуже. Але ж Стас цього прямо не казав! Я просто вигадала те, чого насправді немає. Так, він сказав, що відносини напружені були, бувало важко, але це ж нормально. Не буває все ідеально. Це я розумію по собі, адже зараз стосунки в моїй сім'ї теж бажають кращого.

- Ходімо у вітальню, там зараз батьки сидять, - промовляє Іван, запрошуючи до вітальні. Моє серце робить кувирки, від чого в грудях жахливо терпне. Мене напрягає вся ця ситуація, але вибору особливо я не маю. Повинна пережити цю зустріч, щоб там не було.

Двері відчиняються і ми попадаємо у вітальню. Саме тут святкував своє день народились Стас, я дуже добре пам'ятаю той день.

- Привіт, тату, - так раптово і цілком спокійно промовляє Стас і я помічаю, як дві пари здивованих очей переводять свій погляд на мене, а потім на наші руки, які так міцно вхопились одна за одну. Відчуваю щось не дуже приємне, адже вони не виглядають задоволеними. - І тобі привіт, Уляно. 

- Привіт. Ой, а я тебе пам'ятаю. Ти приходила на день народження нашого хлопчика, - щебече ця Уляна, але я відчуваю купу фальшу. Огидно!

- Не чекав тебе сьогодні, сину. Представиш нам свою... - на секунду він замовкає. - Подругу.

Він цих слів неприємно поколює в серці, адже я впевнена, що він прекрасно зрозумів що ми з Стасом не просто друзі. Від усвідомлення того, що батько не дуже задоволений такою дівчиною для сина, стає боляче. Невже так буде завжди? Щоразу всі робитимуть вибір за нас, навіть не давши відкритись!? 

- Ти хотів сказати дівчиною? - перепитує Стас, не відпускаючи мою руку, за що я йому дуже вдячна. Ця підтримка, як бальзам для душі. Відчуваю себе не такою самотньою і покинутою. 

- Ні, я сказав те, що хотів, - промовляє ці слова і раптом підводиться з-за столу та підходить до нас. Стукіт серця починає набирати шалених обертів. - Вона не пара тобі, Стасе. Твоя дівчина - Віка. Вона та, хто цілком підходить нашому статусу, і точно підходить тобі, - ці слова ехом відбиваються десь у голові, але мене це не хвилює. Здається, ніби я втрачаю зв'язок із реальністю. Не так я уявляла цей вечір.

- Я не очікував іншої реакції, але представити вас мусив, аби ти не дізнався про ці відносини із преси. Це Меланія, моя дівчина, - промовляючи моє ім'я Стас посміхається, і мені так тепло стає. - А це мій батько — Рожен Олег Васильович. 

Губи батька Стаса стискаються в лінію, на шиї починають виступати жили. Він дуже злий, це неозброєним оком помітно, а Стас ще й, ніби, провокує його. Можна ж просто піти звідси, мені не хочеться тут бути.

- Я не прийму ці відносини і крапка! - від його крику у вухах залишається неприємний дзвін. Сльози застелають очі, але я не хочу плакати. Це боляче! Вони ж... Вони ж навіть не знають мене. Навіть не захотіли спробувати дізнатись. Чому?

- Нікого не хвилює твоя думка, батьку. Тепер не хвилює, - спокійно промовляє Стас, від чого Олег Васильович приходить ще в більшу лють. Його очі метають блискавки, і це відображається жахливим болем в моєму серці. Я не хочу аби стосунки мого хлопця з батьком зіпсувались через мене. І що я повинна зараз зробити? Просто піти чи втрутитись? Чому в голові постійно літає рій питань, але знайти відповідь хоча б на одне із них просто неможливо.