Глава 39

Через два дні я нарешті лечу в Копенгаген... Сказати, що я чекала на цю поїздку дуже довго, це як нічого не сказати.

Я марила, жила цією поїздкою. Звісно тепер мені набагато важче взяти себе в руки і поїхати, адже весь свій час хочеться присвятити одній дуже особливій людині... 

Я змінилась! Можу сміливо заявити. Наші стосунки так стрімко розвиваються, що мені інколи здається, що це все не справжнє. 

Сьогодні вирішила поїхати до батьків і, нарешті, познайомити їх зі Стасом. Так, я досі пам'ятаю дивну реакцію своєї сестри, але ми ж не можемо переховуватися вічно. Мама дуже хоче познайомитися, та і батьку, я впевнена, буде цікаво. 

- Ти впевнена, що це хороша ідея? - всю дорогу Стас промовляє одне й те саме питання. От він з вигляду такий серйозний хлопець, але з батьками знайомитись боїться. Як це називається?

- Звісно хороша. Мама дочекатись не могла знайомства. Чого ти так боїшся? - вирішую запитати прямо, адже це починає мне трішки хвилювати. Він знає про моїх батьків фактично все. Я розповідала йому. Особливо йому сподобалась розповідь про маму. Ще б пак, вона ж його колега! Цим двом точно буде про що поговорити, і спільму мову знайдуть досить швидко.

- Мені здається, що ми поспішаємо. Познайомились би після твого повернення. А не ось так, поспіхом, - обурюється хлопець, адже я не питала його, а просто поставила перед фактом. З одного боку я з ним згідна, але з іншого... Нащо відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні? Я впевнена в своєму хлопцеві, і в тому, що у нас все серйозно. То чому я повинна чекати? 

- Не хвилюйся, ти їм точно сподобаєшся, і ніхто нічого не скаже про цей поспіх. Хіба що Катя... Вона дуже специфічна людина, гостра на язик. Але з нею я впораюсь, можеш не хвилюватись, - запевняю хлопця, а він кидає в мою сторону задоволений погляд. І що це? 

- Ти мій особистий охоронець? - запитує і заходиться сміхом. 

- Дуже смішно. Раз так, то будеш сам на її гавкання відповідати, а я, - показово тикаю у груди, і роблю якомога серйозніше обличчя, від чого Стас ще сильніше починає сміятися. - Я і слова не скажу їй. Отак от! Буду сидіти мовчки і жувати салат. А ви собі розбирайтеся.

- Мені аж стало лячно від твоєї заявки. Як це ти будеш мовчати? Таке хіба можливо? - та він просто знущається наді мною! - Сонце, якщо ти мовчатимеш, то я зійду з розуму. 

Автомобіль, нарешті, паркується на подвір'ї будинку, і я теж починаю хвилюватись. Ну а що? Я ж пам'ятаю сестер, вони точно не зустрінуть нас обіймами...

- Тепер хвилюєшся ти? - тихо запитує Стас біля самого вуха. Тіло кидає в жар від такої близькості. Якщо він зараз скаже про те, аби втекти, боюсь я швидше погоджусь, аніж відмовлюсь.

- Це ти винен. Всю дорогу лише про це і казав, певне мене теж цим заразив, - пояснюю і повертаю голову в бік Стаса. Ми стикаємось носами і я просто тону в його шалено гарних очах. І коли я так влипла? По самі вуха!

- Я надіюсь ми не будемо тут надто довго, адже мені вже хочеться втекти кудись лише з тобою, - його хрипкість в голосі дає зрозуміти, що він теж на межі. Але я надто добре його знаю. Він не зірветься так легко, точно не тоді, коли знає, що нас чекають батьки. І це ще дужче зводить з розуму!

- Це погано, якщо я хочу втекти прямо зараз? - так само тихо запитую, торкаючись рукою шиї хлопця. Його тіло напружене, відчуваю це.

- Ні, не погано. Але ми відсидемо цю вечерю, сонце. А потім... А потім ти побачиш ще дещо, - хлопець інтригує мене, але я більше не можу говорити. Надто сильно хочу поцілувати цього красунчика. - Ти післязавтра їдеш, і я хочу провести завтрашній день лише удвох. Ти ж не проти? 

- Тільки за, - коротко відповідаю, і дарую хлопцеві такий бажаний поцілунок. Відтягувати немає куди, тому ми беремо невеличкі подарунки, які Стас вирішив придбати, аби не йти з пустими руками, і ми прямуємо до будинку. Серце шалено стукає, і я його розумію. Стас перший з ким я знайомитиму свою сім'ю.

- Ти знаєш, - вирішую сказати про це і хлопцеві, щоб він розумів всю серйозність моїх почуттів до нього. - Я ніколи не знайомила хлопця із сім'єю. Ти перший! - випалюю на одному подиху, чекаючи на реакцію хлопця.

- Сонце, краще б ти цього не казала. Я тепер ще сильніше нервую, адже вони будуть мене дуже прискіпливо оцінювати. Я теж не знайомився із батьками дівчини, тому моє хвилювання цілком виправдане, хіба ні? - ніжно посміхається, залишаючи короткий поцілунок на щоці.

- Все буде добре. В разі чого ми завжди можемо поїхати. Так що, не хвилюйся, - промовляю і відчиняю двері в будинок.

В ніздрі відразу впивається аромат маминих страв. Як я за цим сумую!

- Доню! Ну нарешті, я вже вас зачекалась, - з кухні виходить мама і заключає мене в міцні обійми. - А ти в нас таємний хлопець? - запитує у Стаса, при цьому посміхаючись дуже щиро.

- Добрий вечір, тепер вже не таємний, - спокійно відповідає мій хлопець, даруючи мамі посмішку. - Мене звуть Стас, приємно познайомитись.

- Мені теж дуже приємно. Я Елеонора Вікторівна, мама цієї прекрасної дівчинки.

- Мамо, ну ти як завжди. Невже не можна без цього? - обурююсь, адже кожна знайомство з моєю мамою проходить саме так. "Прекрасна дівчинка". Наче мені 12 років.

- Я повністю з вами солідарний. Ця дівчинка і справді прекрасна. 

Ці двоє відразу знайшли спільну мову, що не можна сказати про моїх сестер. Катя лише фиркнула, коли я їх знайомила. Пробурчала щось типу того, що їй приємно і сіла за стіл. Щодо Тані... Вона намагалась триматись, але кожен її погляд говорив про зневагу, і Стас це теж бачив. 

Мені боляче бачити таке відношення, але і вдіяти щось я не в силі. Після повернення з поїздки я точно ще раз поговорю із молодшою сестрою, аби раз і назавжди все вирішити. Інакше не вийде, адже я не хочу проводити всі зустрічі в такому напруженому стані. Але, якби там не було, Стас вручив усім маленькі презенти, і напруга трішки спала. 

- Мамо, а де тато? - запитую, коли мама починає зносити страви.