Глава 38

Серце падає у п'яти від тільки одного погляду мого хлопця. Він пропалює в мені дірку, спопеляє, а його очі метають блискавки, спалюючи все навколо. Коли вже нарешті все буде так, як я хочу? Коли стане нарешті легше, щоб мати змогу вдихнути ковток свіжого повітря? Я жахливо втомилась від усіх цих перешкод, які трапляються на моєму життєвому шляху. Хочеться простого людського щастя. Так, щоб жити та насолоджуватись кожним днем, кожною миттю. Хочеться такого спокійного життя, але не менш прекрасного. Мені шалено подобається Стас, але я боюсь, що вся ця постійна драма, рано чи пізно, встромить нам палки в колеса. Я не боюсь падати, але мені лячно, що мій хлопець може постраждати. Дивно це? Бо я не знаю що й думати. Думок купа, а як зібрати їх докупи - не знаю…

Раптом Стас підіймається і, не відводячи від мене погляду, підходить впритул. Я відчуваю його гарячий подих і від того ще більше розгублююсь. Коли він такий, мені важко тримати себе в руках, адже я знаю, що він надто запальний. 

- Що це? - коротко запитує, спопеляючи мене поглядом. В його очах немає злості, лише жахлива темрява, яка точно може вбити. Він торкається руки, а мене наче електричним струмом вдаряє. Ще і, як на зло, вмикається повільна мелодія, і тепер, мені здається, що цей спокій зведе з розуму. Куди ділось те гоцання, завдяки якому я не чула взагалі нічого? Таке відчуття, ніби єдине що зараз чути це стукіт мого серця!

- Я... - не можу і двох слів докупи зліпити, наче взагалі розмовляти розучилась. Очі нервово бігають туди-сюди по обличчі хлопця, а серце раз за разом робить кульбіт у грудях. Треба якось виходити із ситуації, адже Стас точно не стримуватиме себе. - Може вийдемо? - торкаюсь його руки, зазираючи ніжно в очі. Не знаю, де береться сміливість, але роблю це, хоч і розумію, що це, скоріше за все, не допоможе.

- Меланіє, я ж запитав тебе. Звідки взялась звичка відповідати питанням на питання? - я бачу, що він починає злитись, але його злість враз перестає лякати  мене. Я не можу боятись Стаса. Надто сильно довіряю йому! Здається, навіть більше ніж собі.

- Ти ж все зрозумів, то навіщо змушуєш казати це вголос? - нервую, закушуючи нижню губу. Я собі боюсь зізнатись, а Стасові взагалі не можу. Так, я дурепа. Знаю це, але чому він так тисне? Це надзвичайно важко. Але ще важче від усвідомлення всієї цієї ситуації. 

- Залишайся тут, - коротко промовляє і рухається в бік виходу. Здається я лише на секунду гублюсь, але хлопець вже виходить на двір. Лечу за ним, як навіжена. Перехоплюю його за руку біля самих дверей. Вітер б’є в обличчя, нещадно обпалюючи його, але я стараюся триматися. 

- Не залишай саму, - притискаюсь так сильно, наскільки можу. Звідкись у мене береться сміливість і це не може не тішити. 

- Будь там, - так само коротко і холодно каже, але не відштовхує, чекає, аби сама відійшла. Враз стає неприємно і навіть трохи боляче, але продовжую триматись з усіх сил на плаву. 

- Ні. Не шукай його, будь ласка, - благаю, відчуваючи як сльози стікають щоками та нещадно обпікають шкіру. 

- Послухай, - Стас відсторонюється і хоче щось додати, але сльози на моєму обличчі видно зупиняють його. - Чому ти плачеш? 

- Не плачу, - опускаю голову, поспіхом витираючи сліди своєї слабкості. Не можу йому зараз відкритися…

- Сонце, - торкається підборіддя і змушує поглянути йому у вічі. - Він не заслуговує твоїх сліз. 

- Я знаю, - важко зітхаю. - Ці сльози не через нього, - промовляю і знову ховаю погляд, втупившись в підлогу. Як він не розуміє, що мені начхати на Назара? Все що з ним було, наче в паралельній Вселеній. 

- Тоді чому? - не залишає спроб витягти з мене хоч якусь інформацію. Я починаю жаліти про те, що не послухалась свого хлопця тоді, біля машини, коли він пропонував провести вечір разом. Ну от чому все завжди так? Кожного разу, коли я намагаюсь зробити щось правильно, все відбувається повністю навпаки. Хотіла ж просто познайомити всіх своїх близьких, а вийшло казна-що!

- За тебе боюсь, розумієш? - я починаю жахливо злитись чи то з тупості свого хлопця, чи то з моєї. Хіба я не зрозуміла така? Мені здавалося що у мене на лобі жирним шрифтом написано, що я хвилююсь лише за одну людину у своєму житті, але він зовсім не хоче це розуміти.

- Боже, - видихає хлопець і міцно обіймає мене. - Моя дурненька, - промовляє біля самого вуха.

Його обійми зігрівають душу, від чого по тілу розтікається тепло. Стає так добре-добре.

- Сам ти дурень! - обурююсь, намагаючись вибратись із його міцних обіймів.

- І я дурень, якщо думав що стосунки з тобою даватимуться легко, - повністю погоджується із моїми словами. А я то думала, що почне вияснювати стосунки. Ну він точно нереальний якийсь! - Може просто заберемось звідси? Не думаю що ми щось втратимо, - відсторонюється і посміхається. Готова на все, аби лише поруч був! Такий бажаний. Такий рідний. Такий... Мій! - Краще погоджуйся, бо боюсь, якщо побачу того покидька, то стримати себе не зможу.

- Останнє що я хочу, це лишатись тут, - коротко заявляю, і бачу що Стаса ця відповідь майже влаштовує. - Хочу бути сьогодні тільки з тобою. Хоча ні. Завжди хочу бути лише з тобою. - відверто заявляю, і бачу як в очах Стаса загоряється той небезпечний вогник, який так подобається мені. Усміхаюсь, побачивши таку реакцію. Вона мені сподобалась шалено!

***

Стас, посадивши мене в автомобіль, пішов забрати мої речі. Я справді хотіла поїхати звідси, хоча трішки хвилювалась, адже Оля залишається тут.  Хлопець відразу повернувся. Я вирішила написати Олі коротке повідомлення з вибаченнями і попередити про те, що я поїхала, але вона, здається, навіть і не засмутилась. Надіюсь хоч подруга зможе нормально відпочити сьогодні.

А ми, в той самий час, поїхали туди, де все почалось.

Так, наш будиночок...

Так дивно, але це місце стало таким рідним для мене. Ріднішим за батьківський дім!

Ми знову разом, сидимо на гойдалці, закутавшись в плед, і насолоджуємось одне одним.