Глава 33

Час завжди тягнеться надто довго, коли людина не до кінця усвідомлює все, що відбувається. Одні лише здогадки, і ніякої конкретики. Саме це зараз відбувається в моїй голові після слів Стаса. Думки рояться у голові, а я до пуття нічого не можу зрозуміти і скласти картину подій докупи. 

Він… він завжди здається таким сильним, наче просто в цю секунду здатен звернути будь-яку гору, але зараз щось у ньому змінилось. Щось зламало його, але не сьогодні - ще раніше. Його біль нестерпний, і я це відчуваю, але для нього недостатньо простого співчуття, правда ж? Що я повинна йому сказати, коли він повністю відкриється? Це важко… А може, я просто боюся? Боюся почути не таку реакцію, яку чекаю від хлопця, на власні ж слова. Не знаю, усе якось надто заплутано.

Я вже проходила таке, коли батьки, по телефону, сказали про те, що Таня намагалась вбити себе. Ту біль і страх важко передати словами, але саме тоді я зрозуміла що здатна відчувати такі сильні емоції водночас. Я боялась. Дуже! Липкий страх сковував тіло і холодом заповнював кожну клітинку тіла. Здавалося, ще мить - і він усе заморозить своєї кригою. Але в той самий час я відчувала, що готова вбити ту людину, яка підштовхнула мою молодшу сестру до такого жахливого вчинку. Вона ж ледь не померла! Хіба може бути хоч якесь виправдання такій людині? Я гадаю, що ні! Таким людям взагалі прощення немає. Все, що вони роблять - гидко, мерзенно і нестерпно. 

З тих пір життя розділилось на "до" та "після", і хоч зараз я відчуваю себе щасливою, але всеодно завжди проживаю свої болі знову і знову. Це важко. Ніби біжиш по колу, а вибратись не можеш. Коли ниряєш під воду і починаєш відчувати, що повітря бракує, але вдихнути не можеш, бо, банально, не вмієш плавати… І кожного разу усе повторюється раз за разом, бо такі відчуття не зникають безслідно. Вони ховаються у глибині душі і з часом ятрять душу. І як би ти не старався їх позбутися - нічого не виходить, бо це залишає свій відбиток у зраненій душі назавжди.

І ось зараз… Ми сидимо поруч, але ніхто не наважується почати розмову, адже кожен знає, що вона зробить дуже боляче. Чи потрібно це нам? Я б могла сказати, що ні, але в такому випадку я просто збрешу. Я хочу дізнатися про те, що так хвилює його. Я готова вислухати, але чи готовий Стас мені відкритись? Готовий розповісти те, що так глибоко заховано і роз’їдає зсередини?

- Знаєш, - раптом Стас розпочинає розмову, від чого моє тіло вкривають мурашки. Не хочу я говорити, але чому так пізно зрозуміла? Певне я ще та слабачка, але не можу дивитися на те, як його розриває цей біль, адже заглушити його я не в силі. - Я все чекав, що ти почнеш цю розмову, але, напевно, тобі так само важко як і мені.

- Ти правий. Я… я дійсно не знаю, що повинна сказати. В тебе ж на лобі написано, що розмова буде не з приємних. Тобі боляче, а від цього боляче і мені, - ледь не шепочу, адже сльози починають душити із середини. Як тримати планку, якщо кожна клітинка тіла боїться і хвилюється?

- Я хочу аби ти знала. Я хочу бути відвертим, аби ти повністю довіряла. Думаєш я не відчуваю, як інколи ти тремтиш від моїх, надто відвертих, фраз? - запитує, зазираючи прямо у вічі. Його погляд такий глибокий, що можна потонути в ньому.

- Стасе…

- Дай мені договорити, - перебиває Стас і продовжує: - Мені важко було зважитися на цю розмову, але ще важче бачити те, як ти вагаєшся. Нестерпно важко! Я розумію, те, що ти пережила жахливо, але я не можу так, зрозумій. Якщо ти не даси нам шанс на нормальні стосунки, то ми так і ховатимемось в тіні незрозумілих і непотрібних страхів. Я довіряю тобі. А ти?

Одне питання, яке здатне загнати мене у глухий кут вистрілило, наче куля. Лише одне, чортове, запитання! Я ж кохаю його, то чому не можу відповісти на нього? Він дивиться прямо у душу, і я бачу всю щирість його слів, але не можу відповісти тим же. Я надто багато втратила, коли була в минулих стосунках. Я втратила можливість довіряти та відриватись. А головне… Я втратила себе!

- Ось і відповідь на таке, здавалось, легке запитання. Я кохаю тебе, але мені недостатньо того, аби ти просто була поруч. Я хочу відчувати те, що ти повністю зі мною. Ти можеш мені довіряти, - його слова, наче блискавка, вдаряються у голову. Якщо для нього так важливо те, аби я довіряла, то він дійсно готовий відкритись. І не просто так, а тому що він сам цього потребує. Як і я…

- Я кохаю тебе, але… Все надто заплутано і важко. Я боюсь знову обпектись, тому і намагаюсь тримати певну дистанцію, - пояснюю хлопцеві, який дивиться на мене очима кота із Шреку. Чорт, чорт, чорт. - Знаєш як кажуть? Моя улюблена фраза, наче девіз мого життя… "Не зачаровуйся, аби потім не розчаруватись". Я переконалась в правдивості цих слів на своєму досвіді, тому тепер мені боязко. Але я готова заради тебе змінити це! - торкаюсь рукою щоки хлопця, від чого він закриває очі. Залишаю поцілунок на його губах, і бачу легку посмішку. Ця людина не може брехати мені!

- Тоді, ти готова вислухати мене? Почути мою історію? - запитує хлопець і тепер я розумію, що вороття назад не має. Я повинна це зробити в першу чергу для себе. Це крок… Величезний крок до зцілення. - Історія не буде щасливою, але я надіюсь що наша стане такою. Дійсно готова? - перепитує Стас, наче надіється, що я відмовлюсь. Йому важко, я знаю це, але він повинен виговоритися. Це необхідно йому.

- Так, я готова, - тремтячим голосом відповідаю, не відриваючи погляду від хлопця. Він торкається моєї руки і тіло ніби вдаряє електричним струмом. 

Цей вечір точно щось змінить, але буде це для нас добре чи погано я поки не знаю…

І це найбільш лякає, адже інколи правда може бути ще гіршою, аніж брехня...