Глава 25

Вечір закінчується паршиво...

У розпачі та зі сльозами на очах я просто вилітаю з батьківського дому посеред вечора. Ніякі вмовляння не змусили мене залишитись, адже жахлива образа, яка затаїлась в моїй душі, не давала спокою. Хіба я можу так легко викреслити почуття? Куди подіти своє серце? Воно не перестане битись в унісон із ім'ям Стаса лише за моїм бажанням. Я і так надто довго чекаю на нього, аби тепер так легко відмовитись. Таня повинна зрозуміти, адже колись теж відчувала любов. Так, їй вона розбила серце, але чому вона хоче щоб і я пройшла через це? Невже не може просто побажати сестрі щастя? Я завжди намагалася усім догодити, але тепер хочу хоча б на каплю бути щасливою. Хочу зробити вибір на свою користь. Невже я так багато прошу?

Розумію, що автобуси вже не ходять, а викликати таксі в таку пору мені боязко. Не люблю ризикувати. Тому обираю варіант, який дуже по душі мені, але я не знаю чи він доречний. Так, я вирішую зателефонувати до Стаса.

Декілька секунд гудків і ось я чую по той бік телефону такий рідний та бажаний голос.

- Меланко? - хрипло та якось сонно запитує Стас. Його голос викликає якесь тремтіння. 

- Вибач, ти спав? - запитую і розумію, що певне подзвонила невчасно.

- Читав і певне задрімав. Як ти? Як зустріч з батьками? - після цих слів відчуваю, як до горла знову підходить ком, і ледь стримую сльози.

- Ти можеш забрати мене? - тихо запитую, і все-таки не можу стримати тремтіння у голосі.

- Щось сталось? З тобою все добре? - я чітко відчуваю хвилювання в його голосі, і від цього стає так тепло. 

- Мені треба аби ти був зараз поруч. Будь ласка, - благаю Стаса, і я впевнена що він не залишить мене саму. Він завжди поруч, коли це мені необхідно.

- Кинь мені геолокацію і нікуди не йди. Я скоро буду, малюк, - ніжно промовляє і моє обличчя розпливається в посмішці.

Швиденько роблю те, що Стас сказав і блокую телефон. Переминаюсь з ноги на ногу, адже дуже змерзла. Ніби й літо, але стояти тут зараз в коротких шортах і блузці не надто хороша ідея. Чітко розумію, що хлопець їхатиме сюди близько 20 хвилин в таку пору, адже хоч і заторів як таких вже немає, та дорога всеодно не дуже близька. Вирішую сісти на лавочці в парку, звідти я чітко буду бачити, коли Стас приїде сюди.

Не встигаю присісти, як телефон починає дзвонити.

"Мама"

Відчуваю страх перед розмовою, але все-таки підіймаю трубку.

- Слухаю, мамо, - спокійно запитую, чуюючи важке зітхання по той бік телефону.

- Доню, де ти? - її голос тремтить, я знаю що вона плакала. Її завжди непокоїла ця ворожнеча між сестрами, а сьогодні вона її геть зламала. Тепер між мною і сестрами не просто льодяна брила, яку ще можна було перелісти — між нами величезна прірва, яку так легко не перепригнути.

- Їхатиму додому. Я чекаю на... декого, - невпевнено відповідаю, чекаючи на відповідь. Я знаю, що вона зрозуміла про кого я кажу. Сварка із сестрою відкрила всім завісу мого особистого життя.

- Вибач за Таню. Не знаю, що на неї найшло. Ви всі мої найкращі донечки, і кожна заслуговує бути щасливою, - мама важко видихає, але продовжує. - Якщо цей хлопець справді так багато для тебе означає, тоді не слухай нікого і будь з ним. Таня охолоне і все стане на свої місця.

Слухаю маму, але чомусь мені мало віриться в такий легкий розвиток подій. Я знаю своїх сестер, вони так легко не відступають. Нажаль. Але і я так легко не опущу руки. Боротимусь щосили!

- Так, мамо. Я надіюсь на це. Якось я познайомлю вас, але ще трішки рано. Він точно сподобається тобі. Особливо тобі, - посміхаюсь, адже знаю, що двом кулінарам-кондитерам точно буде про що поговорити.

- Я впевнена в цьому, - я відчуваю, що мама посміхається.

Чую шум машини і бачу, що Стас уже під'їхав. Швидко він.

- Мамо, я повинна йти. Не хвилюйся, все буде добре, - швиденько промовляю, і наостанок кажу: - Я люблю тебе.

- І я тебе, доню, - щиро промовляє мама і вимикається.

Встаю та починаю рухатись у бік дороги. Раптом шлях мені перегороджує величезне тіло. Так, саме тіло, адже від цієї особи настільки сильно тхне алкоголем, що назвати його інакше просто не можу.

- Дозвольте пройти, будь ласка, - тихо промовляю, але голос тремтить. Я намагаюся не конфліктувати з такими людьми, оскільки, як правило, у їх голові нічого доброго немає, коли вони в такому стані.

- Може допоможеш мені? - бачу криву посмішку, а його руки торкаються моєї руки. Шкіра пече, від огиди, але вирвати її не можу. Очі застелає пелена сліз...

В пам'яті спалахує спогад..

- Тобі сподобається, Лано, - хрипло промовляє Назар, стягуючи з мене футболку. – Не соромся, адже ти теж цього хочеш, я знаю це. Я і так надто довго чекаю. До біса все, скільки ще будеш корчити з себе недоторкану принцеску?

Серце шалено б’ється, наче справді готове випригнути з грудей в цю секунду. Розум кричить мені, благає аби зупинила це, але серце не готове. Це ж мій Назар. Якщо йому це потрібно, то напевно я повинна потерпіти. Хіба ні?

- Ну так що, красуне? Допоможеш? - огидний голос вириває мене із спогадів. На цей раз все буде інакше. Починаю вириватись, але чоловік лише посилює свою хватку. Дихати стає важко.

- Може я можу тобі допомогти? - чую такий рідний голос.

Мужлан нарешті відпускає мене та повертається до Стаса, який в свою чергу, не чекаючи, завдає йому удару по носі. П’яне тіло падає на землю, а Стас хапає мене за руку і веде до машини. Чую скавунчання за спиною, але мені байдуже. Такі, як він, лише такого і заслуговують. Я витираю сльози і міцніше обхоплюю долоньку хлопця. 

Ми зупиняємось біля автомобіля і Стас швиденько відчиняє двері, запрошуючи мене всередину. Та я роблю те, чого він точно не очікував - міцно обіймаю, щосили прижимаючись до хлопця.

- Чого ти, малюк? Все добре, - тихо каже Стас, і мені стає легше.

- Дякую тобі за те, що ти поруч. Завжди поруч, - тихо промовляю, відчуваючи як Стас міцно обіймає мене у відповідь. Він ніжно погладжує волосся, і моє тіло відчуває неймовірне тепло від цього. Тільки тут мені добре, тільки в його обіймах. Я не готова відпускати ці почуття, тому боротимусь до кінця. Він моє повітря! Мене лякає життя без нього.