Глава 21

Не розумію чому я на рівному місці почала нервувати. Наче не перше день народження в моєму житті, але те, що цей день стосується людини, яка дуже особлива для мене змушує хвилюватись. Цікаво як він відреагує, що зробить коли побачить мене.

- Гайда до винуватця торжества, - вигукує один з хлопців і всі починають сміятись.

- Та не нервуйся ти так. Звісно, можливо ти не так хотіла познайомитись з його батьками, але чим це не нагода? Все пройде добре, не хвилюйся, - Влад підтримує мене, і від цього наче трішки легше. Він легенько обіймає мене за плечі, як старший брат. Дивно, що саме це я відчуваю, коли дивлюсь на нього. Більше немає ніякої неприязні чи злості. 

- Я спокійна! - впевнено відповідаю, намагаючись повірити в свої слова. Беру в руки невеличкий пакунок і прямую за хлопцями.

Хлопці без стуку відчиняють двері і заходять в будинок. Хоча ні, це не будинок - тут цілий палац. 

- Хлопчики? Я не очікувала вас тут зустріти, - на зустріч прямує неймовірної краси жінка, звісно вона старша за нас, але виглядає надзвичайно. Але вони зовсім не схожі зі Стасом. Певне він більше на батька схожий.

- Уляно, ви просто неймовірні сьогодні, загалом як і завжди, - відкрито фліртує один із хлопців. Жах! Та вона ж вдвічі старше за нас. Звісно зовнішній вигляд цього не показує, не без допомоги косметики та хірургії, але все ж... Вони ж друзі сина, хіба так можна? 

- А що це за дівчинка з вами? - в її очах запалюється вогник цікавості, і вона просто пропеляє мене поглядом. Ніби сканує кожен сантиметр мого тіла.

- Добрий день. Я - Меланія, дівчина Стаса, - протягує її руку, та вона навіть не збирається відповісти на мій жест.

- Дівчина? Як смішно, мене це повеселило. Добре, проходьте у вітальню, впевнена Стасик буде щасливий побачити сьогодні вас, - вона промовляє і зникає за дверима. Я стою, наче вкопана, не в стані адекватно мислити. Що щойно відбулось? Вона не повірила в те, що я дівчина Стаса? Чому? 

Відкидаю думки геть з голови і прямую за хлопцями, вони тут не вперше. Заходимо у велику кімнату, повну незнайомих мені людей. В кінці вітальні бачу хлопця, і усмішка моментально з'являється на моєму обличчі. Але... За долю секунди поруч з'являється його "колишня" - Віка, і моя щаслива посмішка кудись зникає. Звісно я знала, що вона може тут бути, але все-таки надіялась на зворотнє. Він навіть не сказав мені про свято, але її запросив. Що не так з ним? Чи можливо щось не так зі мною? Дівчина обіймає його, а він так щиро посміхається, що мене від цього верне. Біля них стоїть трішки старший на Стаса чоловік, напевне це його брат, і сивоволосий - впевнена, що це батько.

- Вище ніс, не роби поспішні висновки, - підбадьорює мене Влад, і я намагаюся прислухатись до нього, але коли знову переводжу погляд у бік Стаса пригнічення перемагає. Що відбувається? 

Ми прямуємо у бік хлопця, мої долоньки пітніють від незрозумілого страху та розпачу. Хочеться кричати, але так щоб ніхто не чув. 

- Чувак, а ось і ми. Сюрприз! - вигукує Влад і дружньо і мило обіймає Стаса, постукуючи його по плечі. Стас посміхається, але коли переводить погляд на мене радість кудись зникає. Чомусь саме зараз мені хочеться втекти.

- Привіт, - невпевнено промовляю, дивлячись прямо у вічі хлопцеві. - З днем народження! - щиро посміхаюсь і легенько обіймаю Стаса.

Судячи з його реакції він точно не очікував мене побачити сьогодні, і від цього мені ще гірше. Він не хотів бачити мене сьогодні. Я готувалася, чекала цей день, гадала яка ж в нього буде реакція, але не очікувала такого. Наче перед ним стоїть зовсім чужа людина, ніби не мені він казав всі ті пестливі слова. Його мов підмінили, і це мене лякає.

- Дякую, - коротко відповідає, але його погляд наче просить вибачення. За що?

- Як добре, що ти теж тут, Ланко, - знову щебече ця вівця, інакше просто не можу її назвати. Дратує!

- На жаль, мені треба вже йти, - коротко відповідаю і ловлю на собі винуватий погляд Влада. Він не знав, що все так обернеться.

- Чувак, що за фігня відбувається, - шипить Влад до Стаса, а той своїх поглядом просто затикає йому рот.

- А що відбуваться? – до нас підходять ті чоловіки, з якими я раніше бачила Стаса. – Що це за юна леді? – якось не дуже лагідно запитує сивий чоловік, і кидає суворий погляд в сторону Стаса. І що ж він скаже? – Я Олег Васильович, батько цього юнака, - каже і протягує мені руку.

Я мовчки відповідаю на цей жест, чим викликаю легке посмішку на обличчі Стаса. І чого він шкіриться?

- Ох, та це наша подруга, ми разом відпочивали на озері. Хороша дівчинка, а яка розумна. Цікавиться книгами, - замість хлопця відповідає його «дівчина», а Стас навіть не намагається щось змінити. Отже подруга?  Ну що ж, все ясно, як білий день. Моє серце знову знищене, але тепер я триматимусь гідно і піду з високо піднятою головою!

- Як цікаво! Я радий, що у мого непутьового сина така знайома. Можливо набереться розума трошки, - слова батька неприємно ріжуть вуха, і видно Стаса це зачіпає. Що ж він за батько такий?

- Дуже приємно познайомитись, та мені вже час іти, - спокійно промовляю, на що отримую погоджувальний кивок від Олега Васильовича.

- Я проведу, -  коротко промовляє Стас і ми прямуємо на вихід.

Спочатку йдемо в тиші, але як виходимо з вітальні я вирішую все-таки почати розмову.

- Що за гру ти ведеш? - спокійно запитую, хоча голос тремтить. 

- Лано, все не так. Я поясню, тільки не поспішай з висновками.

- Пізно, я вже їх зробила. Дарма довірилась тобі, дарма відкрилась. Знову наступила на ті ж граблі - не послухала розум. 

- Меланіє, вислухай. Чому ти постійно рубиш з плеча? - хмикає Стас, а я не можу стримувати роздратування. Рублю з плеча? Та що він думає про себе?

- Не займай мене. Я втомилась від твоїх постійних секретів та брехні. Ти живеш в якомусь своєму уявному світі, і мені, нажаль, місця у ньому немає. Ти це показуєш постійно.