Глава 16

Я прокидаюсь у доволі піднесеному настрої, якщо не брати до уваги усі події вчорашнього дня. Вночі ми з Стасом поговорили і він пішов. Чи хотіла я щоб він залишився? Не знаю. День і так був переповнений емоціями, боюсь що цієї ночі я б не пережила.

Після відпочинку я повинна була б відчувати себе краще, але все лише сильніше заплуталось. Якщо до поїздки я намагалася з головою поринути у написання наукової роботи, то зараз мені хочеться вити від незрозумілості. Чому мені завжди так важко приймати будь яке рішення?

І ось зараз, мою голову знову полонили думки, які не дають спокійно жити...

Я мріяла дивлячись в дзеркало бачити силу... Натомість, там жалюгідна та зламана душа, яка так намагається вибратись на світло, але щоразу падає у прірву. Кожен раз, коли вона думає, що хтось здатен її врятувати, коли вона починає довіряти її штовхають з обриву силою. Хіба це не знак, що краще не відкриватись? Але душа і далі вірить в диво, хоч і повністю розбита. Вона і далі хоче вірити в те, що світ не такий жорстокий. Вона надіється, що знайдеться людина, яка зможу вилікувати розтоптані почуття. Вона впевнена, що хтось склеїть розбите серце, яка шалено хоче відчути кохання. Не казкове, не уявне, а щире та віддане, саме таке, яке змусить тіло реагувати на кожен дотик. Колись вона побачить, як відчуття неземного щастя буде зводити з її розуму, але це не буде її лякати, а навпаки... Вона буде посміхатись душею і сяйво від цього приноситиме радість всім, хто її оточує...

...

Відразу після приїзду додому у мене був допит від Олі. Її більше не цікавили наші псевдо-відносини зі Стасом, вона хотіла дізнатися про Назара. Що, як, чому, з ким і так далі... Питань була сотня, я розповідала хоч це і давалось важко. Та все-таки, якщо я вирішила відпустити то повинна навчитися говорити про це.

З Стасом ми більше не говорили, я попросила його дати мені час на роздуми і, як би дивно не було, від погодився і не наполягав на зворотньому. Завтра я повинна поїхати до батьків, тому сьогодні весь день збираюсь. Вирішила купити подарунок племінниці, вона обожнює яскраві кольори, тому придбала їй м'яку іграшку у вигляді єдинорога. Вона хоч і геть маленька ще, але не любить гратись іграшками, шум від яких ріже вуха. І це просто щастя для нас, бо витирпіти таке неможливо.

Вечір та ніч проходять дуже швидко і ось я уже сиджу в маршрутці та їду в другий кінець міста. Мої батьки мешкають за містом, але там настільки гарно, що я б поверталася туди постійно... Якби мала бажання... Наші сімейні відносини давно скотились у прірву, і я звикла на питання щодо моєї сім'ї відповідати з іронією та сарказмом.

Година часу і ось я стою на порозі такого рідного та водночас чужого будинку. Тут минуло моє дитинство, та в той же час це місце пов'язане з важкими спогадами.

Набираю повні легені повітря і важко видихаю... Головне контролювати себе та те, що вилітає з мого рота.

Відчиняю двері та находу даю всім зрозуміти, що приїхала.

- І чому це ніхто не зустрічає улюблену дочку, сестру та тітку? - після цих слів з кухні вибігає мама і щосили обіймає мене. Вона завжди рада мене бачити, щоб не сталось. Заради неї я готова переступити через себе.

- Донечка! - мама нарешті відривається від мене і заглядає прямо у вічі своїми зеленющими очима, - Чому ти так рідко приїжджаєш? Зовсім про мене не думаєш.

- І я дуже скучила, матусю! - широко посміхаюсь і цілую маму у щічку.

В будинку стоїть знайомий запах.

- Ммм, невже це те про що я думаю? - принюхуюсь і ця дія викликає у мами сміх, як і завжди.

- Ти дуже вчасно, я вирішила насмажити млинців та зварити червоного борщику з пампушками.

- Мамо, твоя їжа здатна звести з розуму.

Моя мама кухар-кондитер. Спочатку працювала у столовій, потім у кафе, а зараз працює в дуже престижному ресторані, та вдома все-таки готує виключно прості та смачні страви. Так було завжди. Якщо ж нам хотілось чогось незвичного, то тоді ласкаво просимо в ресторан.

Дві хвилини і ось я уже прямую на кухню, як раптом чую знайомий тупіт ніжок.

- А хто це там крадеться до нас? - грайливо запитую і присідаю. З вітальні просто летить до мене моє маленьке щастя. - Та це ж моя Марійка.

Ловлю цей маленький клубочок щастя та міцно обіймаю. Як же я скучила за цим ароматом. Ця дівчинка з'явилась на світ рік тому, та за цей короткий час я настільки прив'язалась та полюбила її, що здається ніби так було завжди. Цілую її у кожну щічку від чого Марійка починає сміятись і робить те ж саме зі мною. Ці поцілунки найкращі ліки від поганого настрою.

- А де Таня... - запитую у мами. - і Катя? - продовжую, хоча про неї запитую чисто з ввічливості, аби не образити маму своєю байдужістю. Старша сестра давно перестала хвилювати мене, як і перестала бути для мене дійсно сестрою. Коли молодша сестра Тетяна завагітніла всі були просто в шоці, та дії Каті ледь не звели мене з розуму. Вона принижувала, насміхалася та засуджувала молодшу сестру за те, що сталось. Навіть кричала, аби та зробила аборт і не псувала репутацію сім'ї. Хіба справжня сестра, кровинка, скаже таке? З яких пір репутація стала важливішою за почуття?

- У Тані сьогодні останній іспит у коледжі, а Катя на фотосесії, - я тихо хмикнула, та мама почула це. - Доню, я знаю що ваші відносини з Катрусею так і не налагодились, але, будь ласка, спробуйте порозумітись. Ви ж сестри.

- Мамо, облиш даремну тему. Ти знаєш, що я спілкуюсь з нею виключно через тебе і батька. Вона сама вирішила вчинити так, аби остаточно впасти в моїх очах. Не розумію, як після всього Таня згідна жити з нею під однією кришою. І взагалі я не бачу сенсу щоразу коли приїжджаю починати цю розмову, адже результат не зміниться, тому давай просто проведемо час разом. І звісно з цією принцесою, - торкаюсь носика Марійки і та заходиться сміхом. Вона здатна навіть у самий темний час освітити все навколо, як промінчик сонця. - Доречі, у мене для тебе подарунок, - промовляю до племінниці і даю їй іграшку, яку купила напередодні приїзду. Марія починає обіймати іграшку і широко посміхатись. Тільки заради цих емоцій варто жити.