Глава 10

Минуло декілька тижнів від тієї ситуації у клубі та ночі, яку я провела зі Стасом у одному ліжку. Ця фраза звісно звучить двозначно, але нащастя за нею не ховається того, про що можна жалкувати. Ми регулярно спілкуємось… Ну як регулярно, разів 10 за день він мені пише, і це я ще не рахую скільки ми по телефону балакаємо. Я не скаржусь, але мене хвилює те, що у нього є дівчина. Відчуття ніби я втручаюсь у те, в що краще не пхати свого носика. Оля і далі працює у кондитерській, а я весь свій вільний час присвячую написанню наукової роботи. Мою анкету та анотацію прийняли, а це означає що я поїду у Копенгаген для представлення та захисту. Сказати що я хвилююсь – це як нічого не сказати. Щоразу як думаю серце просто вискакує з грудей… Це дуже великий крок до моєї мрії, якщо там все пройде успішно я отримаю білет у майбутнє. Зустрінусь з багатьма відомими письменниками, психологами та філософами. Це буде просто якийсь розумовий штурм. Я хочу справити на них таке враження, аби вони зацікавились мною, як мислителем, а не просто дівчинкою з кондитерської, яка літає у мріях про написання книг та читання їх на велику аудиторію.

Цей час я багато думала та аналізувала. У середині мене зараз відбувається якесь протистояння особистостей: серйозна та добра Мілка проти відвертої та легковажної Меланії. Хочете знати в чому різниця? В тому, що Мілка хоч і була надто добра, але вона завжди зважувала всі «за» та «проти», шукала компроміс, все контролювала. Меланія ж пустила все за течією, опустила руки і довірилась долі, ніби як має бути так і буде. І от зараз я намагаюсь зрозуміти, яка ж з цих дівчат справжня «Я». Особливо багато масла у вогонь підливає хлопчина, який несподівано ввірвався у моє життя одним літнім вечором. Після нього все пішло шкереберть, і я просто ненавиджу цей стан. Незрозумілість, неясність та … Відчуття щастя та умиротворення. Так, все так і є. Мені добре поруч з ним, але це одночасно і нищить мене. Я боюсь, що дівчинка всередині мене закохається, і тоді я точно не знатиму що робити, адже впевнена, що вона зможе відмовитись від усього на світі, від мрій, бажань та планів заради цього хлопця. Але чи зможе і він піти на такий крок заради тієї дівчинки? Я не певна, і ось це найбільше лякає. Те, що маленька Мелашка помилиться, обпечеться і повністю зламається…

- Мілко! – залітає у кімнату Оля та вириває мене із думок, - Скільки я повинна тебе гукати? Досить літати у своїх думках. Іди, до тебе там гості прийшли.

- Які ще гості? У мене наукова горить, ти ж знаєш, - вкотре бурмочу, адже за дві години подруга відволікала мене разів десять так точно. Ну от і як тут можна працювати?

Виходжу в коридор і бачу, що біля вхідних дверей стоїть Стас. Моє серце пропускає дивний удар, який змушує вкотре з’явитись мурашкам на моєму тілі.

- Привіт, - коротко вітається Стас і знову дарую свою милу посмішку, - вибач, що я без попередження, не було часу телефонувати.

- Щось трапилось? Не бачила тебе таким серйозним після бійки у кафе. Все добре? – буду відвертою, але я почала перейматись не на жарт. Він стояв з таким поглядом, ніби щойно здійснив грабування банку, але чомусь мені здається, що його максимум це батончик з супермаркету. От наскільки він добродушно виглядає, я звісно не беру до уваги моменти у бійках.

- Збирайся, ми їдемо, - коротко каже і кидає на мене ще серйозніший погляд.

- Хм…, - все, що вдається мені вимовити.

- І як твоє «хм» розуміти? – запитує Стас і зводить брови, зізнаюсь – це виглядає дуже кумедно.

- Ти знущаєшся? Що означає твоє «збирайся, ми їдемо»? Ти думаєш, що ось так просто візьму і побіжу за тобою в підстрибку? Якщо так, то вибач, але ти геть дурник.

- Збершу, якщо скажу що не хотів би це побачити, але не на цей раз. Я з друзями їду відпочити на декілька днів на озеро. Там будиночки, сектор для відпочинку. Коротше, є все, що потрібно для того аби класно провести час, потусити короче кажучи. І тому я вирішив запросити вас разом з нами. Якщо ви не проти звісно.

- Та не проти, але є маленька проблема. Поїде лише Лана, бо у мене зміна, та й іспит один я завалила, тому маю що розгрібати. Але вам гарного відпочинку, - швидко тараторить Оля, але я ж знаю, що без Віктора вона б не поїхала, але мене відправляє. От любить вона вмикати ось цю «сваху». Проходили вже, більше не хочеться.

- Я певне теж пас, у мене наукова горить. Лишилось зовсім нічого, треба дописати вступну частину.

- Нічого не горить, у тебе більше місяця в запасі, не вигадуй, - знову втручається Оля і відразу ж ловить мій похмури погляд, який так і говорить їй "мовчи, бо буде непереливки".

- Лано, це лише 2 дні. Одна ніч і все. Погоджуйся. Відпочинеш головою, і писати легше буде, - Стас легенько посміхається, і робить ось цей погляд, думаю пам’ятаєте кота зі Шрека, от просто один в один. Вміє цей хлопець вмовляти, та я й справді хочу відпочити, адже після звільнення так і не можу нормально зібратись з думками.

- Уф, не знаю. Я ненавиджу спонтанні поїздки, бо постійно щось йде не так.

- Все буде добре, просто відпочинемо, покупаємось і все. Тобі вистачить години на збори? – мої очі злетіли до небес. Він зараз серйозно?

- Година? Ми що сьогодні повинні їхати? Чому раніше не сказав?!

- Бо знав, що ти відмовиш. Я поки поїду по свої речі, а ти збирайся. За годину буду.

Він мовчки виходить, а ще хвилин 5 стою в повному ступорі. Я просто ненавиджу такі поїздки. Все повинно бути сплановано, чітко та по графіку. Але що робити, вже ж погодилась, та й я дійсно захотіла поїхати. Провести час з цим хлопцем, і, нарешті, розставити усі крапки над «і».

- Мілко, глянь як чудово. Він ж хвилює тебе ще з першої зустрічі, от і виясните стосунки, - звертається до мене подруга, а мене охоплює злість.

- Нічого вияснювати. У нього є дівчина, і якщо ти пам'ятаєш, у мене на таких хлопців табу, - сухо відповідаю та прямую у кімнату.

Проходить трішки більше години і ось ми уже в дорозі. Стас за кермом, грає спокійно музика, а я просто насолоджуюсь краєвидами. Спочатку спостерігаю за нашим місто, люди постійно кудись поспішають, так і не встигши насолодитись тим, що їм вже даровано. Коли авто виїжджає за межі містечка у мене перехоплює подих від цієї краси, що навколо. В далечині видніються старенькі дерев’яні будиночки, такі, знаєте, як в бабусі з дідусем у селі. Пам’ятаю, як їздила до своїх, і не встигала зайти у хату, як опинялась за столом із різними смаколиками. А цей аромат пиріжків з вишнями… Ммм, аж слинка тече. Сумую я за таким літом, дуже сумую…