Глава 3

Після вечірньої розмови з моїм рятівником я не могла знайти собі місця, постійно думала. Чому він з’явився в моєму житті саме зараз? Для чого? Я так спокійно жила, а він просто почав руйнувати всі мої бар’єри, все те, що я так довго будувала.

Телефон сьогодні не замовкає… То Оля надзвонює, то Віктор пише. І ось знову він подає признаки життя, і хто ж на цей раз цікаво.

«Привіт ще раз. Це Стас) Як твій настрій зараз?»

А це вже цікаво. Не розумію, що відбувається зі мною та я відкриваю діалог і починаю набирати відповідь.

«І знову привіт. Бути відвертою?»

«Лише так, мене цікавлять твої справжні почуття, а не те, що ти говориш всім аби лише відчепились.»  - і що він має на увазі? Він занадто сильно хоче опинитись в моєму просторі, який я не люблю для когось відчиняти.

«Погано. Сидіння вдома ні до чого хорошого не привело, тому зараз хочу десь пройтися. Можливо ти хочеш скласти мені компанію?» - лише відправивши смс я зрозуміла яку дурню написала. Я щойно покликала його разом погуляти? Я точно здуріла. Не знаю, що керувало мною.

«Декілька годин тому я вмовляв тебе зустрітись, а зараз ти це робиш сама. Думаєш я зможу відмовитись? Збирайся, за 20 хвилин я буду біля тебе.»

«Добре, чекатиму.» - відправляю смс і мені чомусь стає легше. Я не хочу бути сама, мені занадто складно зараз. Так, я звикла завжди все вирішувати наодинці, але зараз чомусь мені хочеться спілкування. Не підтримки, не жалості, а саме простої розмови. І Стас чомусь дуже добре діє на мою нервову систему.

Проходить близько 10 хвилин, а я уже зібрана. Вирішила сьогодні не перейматись своїм зовнішнім виглядом, одягаю чорні завужені джинси, топ-футболку і взуваю улюблені кросівки. Каштанове волосся спадає на плечі, легкий макіяж, який підкреслює мої звичайні карі очі і я готова. Поки ще є час вирішую написати Олі, щоб коли вона повернулась не хвилювалась.

«Привіт. Я знаю, ти зараз з Віктором, але хотіла попередити. Я йду на прогулянку, можу бути пізно.» - Коротко, стисло, лаконічно.

«Яка ще прогулянка на самотині? Приїжджай до нас на набережну.»

«А хто сказав, що я буду сама? Завтра поговоримо. Гарного вечора. Цілую.» - відправляю і вимикаю звук телефону.

Вирішую, що чекати вдома я більше не хочу, тому виходжу на вулиці. Чекати довго не довелось, не встигла я вийти, як у двір заїхала новенька чорна тонована іномарка, BMW, якщо я звісно не помиляюсь,  з якої вийшов Стас. І чому я не здивована? Все-таки я не помилилась, коли сказала, що вони синочки багатих батьків.

- Давно чекаєш? – Запитує та підходить до мене.

- Та ні, лише вийшла.

- Ти дуже гарно виглядаєш. – Робить комплімент і посміхається так само, як і тоді в кафе.

- Дякую. Ти теж непогано виглядаєш. – Відповідаю стримано, але щиро. Він виглядає просто неймовірно. Минулого разу він був одягнений досить по-класичному, а зараз ось цей спортивний стиль просто заворожує.

- Хочу завезти тебе в одне дуже гарне місце, ввечері та вночі там по-особливому гарно. Але спочатку купимо кави з собою, там може бути трішки прохолодно.

- Знаєш, а ти вмієш заінтригувати. Я згодна, ти зумів мене зацікавити.

Ми сідаємо в його автомобіль і вирушаємо в дорогу. Я б збрехала, якби сказала що не люблю ось таке катання вночі. Та навіть прогулянка вночі несе за собою якусь умиротворюючу ауру.

- Знаєш, я обожнюю нічні прогулянки. – Тихо промовляю, аби розбавити цю мертву тишу.

- Я теж, особливо якщо компанію мені складає прекрасна дівчина. – Кидає на мене короткий погляд і далі зосереджується на дорозі.

- А я бачу ти таке часто практикував раз так висловлюєшся.

- Тебе це хвилює? – Він просто знущається з мене, ось цей його спокійний тон мене дратує.

- Та ні, всі ми маємо минуле. Хочемо ми цього чи ні, та воно завжди даватиме про себе знати. Це нормально, таке наше життя.

- Знаєш, по твоїм висловлюванням і думкам можна зробити висновок що ти у нас філософ.

- Ти майже вгадав, я вивчаю психологію. – Мені часто казали про те, що я мислю доволі стримано та інколи мудро. Я стараюсь завжди спочатку проаналізувати ситуацію, знайти вихід і тоді лише діяти. Та чомусь поруч з цим хлопцем мені це вдається все важче і важче.

- Це дуже цікаво, я думаю. Був період коли я захоплювався книгами по психології, доволі багато перечитав, та з часом все змінилось. Друзі, навчання, гуляння. Все змінилось.

- Знаєш, шкода що ти проміняв книги на оцих своїх друзів.

- Вони насправді не такі, загалом вони спокійні, так трохи різкі та гарячі, але ж ми молоді, кров кипить.

- Ти зараз серйозно? Я теж молода, в мене теж, як ти кажеш, кров кипить, але я чомусь тримаю себе в руках і не роблю дурниць. – Відповідаю йому стримано, але відчуваю як знову починаю злитись. Мимоволі згадую ті проблеми, які почались через зустріч з його «гарячими» друзями.

- Поки не робиш. Цей період пройдуть всі, хтось гуляє наче в останнє, хтось випиває немало, а хтось і гірше. Все індивідуально.

- Яка цікава в тебе логіка. Вже не можу дочекатись моменту, коли вирішу забухати, бо ж кров кипить.

- Мені подобається те, як ти висловлюєшся. Твій сарказм мене смішить. – Говорить Стас та зупиняється біля цілодобового кафе. – Я куплю нам кави і повернусь. Тобі з цукром?

- Так, дякую.

- Не сумуй тут без мене. – Відчиняє дверцята та підморгує.

- Це буде дуже важко. – Відповідаю та дивлюсь у своє вікно.

Проходить хвилин 7 і Стас повертається з двома чашками запашної кави. А я ще той кавоман.

- Тримай. – Він протягує мені моє лате, і я, роблячи ковток, просто тану від насолоди.

- Ммм, смакота. – Моєму задоволенню немає меж. – Дякую. – відповідаю йому разом із посмішкою.

- Знаєш, оці стони на мене діють не так як треба, краще стримуй себе. - Я ледь не подавилась тією кавою. Обличчя почало горіти, а долоні спітніли. Ніхто не поводив мене так поруч зі мною.