Глава 2

Зранку проснувшись я відчувала себе не найкраще. Мій настрій сказав мене бувай ще вчора, але сьогодні в мене чомусь було погане передчуття. Здається ось це і є моя чорна полоса, бо інакше дану ситуацію не назвеш.

Встаю та збираюсь у кафе, про снідання навіть думати не можу, тому просто виходжу.

Олі вже не було, а телефонувати я не хочу, мені зараз не потрібні ті лишні розмови та допити, а вона це діло ну дуже вже любить.

20 хвилин на маршрутці і ось я уже майже біля кондитерської.

Заходжу в середину і звичайно першим хто кидається мені в очі є наш шеф. Тримайся, Меланіє, ти прорвешся.

- Добрий ранок, Андрію Олексійовичу.

- Якщо звісно так можна сказати. Подивись на мою кондитерську, або ж на те, що від неї лишилось. Як таке могло статися? Як ти могла допустити це? Хіба не варто розділяти особисте життя та роботу? - Слухаючи усе це я перевожу погляд на Віктора і бачу як він пошепки каже "Вибач". Ех, плакала моя зарплата.

- Вибачте, але я тут не винна. Вони хамили, а я просто поставила їх на місце. Це було швидше питання поваги до людей, які їх обслуговують, і ви як людина яка дуже довго працює в цій сфері мали б мене зрозуміти. Чи я стелитись повинна перед ними? - випалюю це все на одному подиху і розумію, що ляпнула лишнього. Але що я повинна була сказати? "Вибачте, що постояла за себе, потрібно було прямо там віддатися тим голодним вовкам." Так чи що?

- Тебе звільнено. - Спокійно і злісно водночас промовляє мій шеф.

- Що?

- Ти почула. Завтра прийдеш за документами. Заробітню плату, як ти вже зрозуміла, тобі ніхто виплачувати не буде. Гратись з тобою теж не хочу, тому просто іди геть з мого закладу. - Він говорить все це так спокійно, а всередині мене просто буря бушує. Я працювала тут з 16 років. Спочатку це були листівки про наше кафе, потім прибирання в кінці робочого дня, офіціантка... Тут минало моє життя, а він все це зламав однією фразою. Звільнена...

Я мовчки виходжу з закладу з яким, як мені здавалось, ще стільки спогадів буде. 3 роки коту під хвіст. Та це все дрібниці, де тепер роботу шукати? Це ж не так легко. Та й тут Оля моя, як я її покину? Вона ж здуріє, буде мозок виносити щодня. І звідки тільки звалилися мені на голову ті телепні. Жила собі, нікого не зачіпала. Знову у батьків на шиї сидіти? Було б у кого...

Весь день я провела у кріслі закутавшись у плед. Добре хоч погода не підвела — весь день лило немов з відра, як під настрій прямо. Та раптовий стук у двері змусив мене відволіктись від своїх думок і піднятись. Ненавиджу того, хто зараз стоїть за дверима.

- Хто б не стояв за дверима — тобі краще піти, я не в гуморі зараз. - Промовляю це поки відкриваю двері. Позачинялась на усі замки, щоб не дратував ніхто.

- Привіт, Лано.

- Стасе?! І що ти тут робиш? Де адресу взяв? - Здивована? Ні. Розлючена? Так. Що це за витівки такі, чому постійно вештається поруч. Варто зауважити, що проблеми почались після його допомоги.

- Оля дала. Я був у кондитерській. Все знаю. Про витівку Влада, про звільнення. Загалом, чув про все і мені дуже шкода.

- Витівку? Хах, цікаво. - У мене пробивається легкий смішок. - Ця витівка, жарт чи як там ви це називаєте, коштувало мені роботи і друзів, які там були. Ви певне не розумієте, але для мене це не просто робота, про яку можна сказати так як ви говорите. Це моє життя. Вам байдуже, адже ви не звикли працювати. Ви їздите на новеньких іномарках, і не можете прийняти той факт, що хтось у вашому оточенні ходить в пальоних Адідасах. В цьому наша різниця. Ви живете однією думкою про уже існуючу  розкіш, в той час коли ми створюємо для себе свою. - Сама не помічаю, коли мій голос зривається криком. Це розпач чи злість, я не знаю, але це точно на нервовому. - Тому мені не потрібні твої вибачення, тим паче що ти нічого не робив. Просто забудь, живи своїм життям.

- Так, бачу накипіло. Я не хотів тебе образити своїми словами. І знаєш... Не варто судити всіх за вчинки когось одного. Я не такий як Влад. Зовсім не такий.

- Серйозно? То який ти?

- Ти дізнаєшся який, але пізніше. Ти цікавиш мене, до того ж дуже. Ти імпонуєш мені, викликаєш цікавість, приваблюєш. Короче, називай це як хочеш, але ми будемо бачитись з тобою хочеш ти цього чи ні. - Його зелені очі зазирають в саму душу, а спокійний тембр голосу змушує заспокоїтись, він діє на мене наче гіпноз.

- І як це розуміти? А якщо я не хочу цього? Якщо мене це не цікавить, що тоді? Силою змусиш?

- Так. Змушу. Ти змогли відродити в мені ті відчуття, які я давно вважав померлими. Спокій, якусь цікавість і... Азарт.

- Для тебе це все гра, правда ж? Азарт? Ти хочеш розрулити те, що накоїв твій друг? Не варто. Я сама вирішую свої проблеми. Завжди.

- Добре, тоді проста зустріч. Дай мені шанс. Одне побачення. Якщо ж ні, якщо я не зможу зацікавити тебе так, як ти мене, тоді я піду з твого життя, так само як і прийшов.

- Підеш з бійкою? - Промовляю і ми заливаємось сміхом.

- Можливо і так. Ну так що? Ти згодна?

- Так. - Не знаю що саме керувало мною у цей момент, та я погодилась. Щось підказувало, що це помилка, але я чомусь хотіла цього. Мені цікаво. Він мені цікавий...

- Ось. - він протягує мені свій телефон і я швидко та впевнено зберігаю свій номер і віддаю йому назад. - Пончі? - читає, як я підписала свій номер і сміється. - Серйозно?

- На випадок, якщо ти забудеш хто така Лана.

- Та ні, тебе я не забуду, Меланіє. Твоє ім'я занадто сильно підходить тобі. Воно занадто прекрасно звучить, а ти занадто гарно виглядаєш. - його погляд здатен пропалити в мені дірку, та я тримаюсь гідно.

- До зустрічі, Стасе.

- Бувай. І... Чекай смс щодо нашої зустрічі. - Він посміхається, і це ще більше зводить з розуму. Де ж мій контроль. Чому я можу контролювати все, окрім почуттів всередині мене?

- З нетерпінням.- коротко відповідаю і закриваю двері. Що ж, очевидно, що закінчивши один етап я відразу почала інший. Час дарма не витрачаю. Не знаю чому я погодилась, це швидше цікавість, аніж бажання. Але що ж буде далі? Ось що мене дійсно цікавить.