Розділ 1. Хто я?

На спідометрі вже давно за сто п’ятдесят. Я їду на дуже великій швидкості. Сьогодні в моєму пріоритеті немає правила. Я повинна встигнути, щоби зупинити його від дурниць.

Жму педаль газу до дна своєї автівки й машина з гуркотом рве на всю котушку. Відчуваю дрібні мурахи по всьому тілу. Страх за, власне, життя давно вже відступив, а от за життя мого брата дуже лячно. Я боюсь, що не встигну і він от-от впаде зі скелі.

Я повинна була здогадатися раніше, що з ним щось не так. Чому я не бачила змін у його поведінці? Була сильно зайнята своїми справами? Так. Я повністю поринула у своє життя, не помічаючи нічого далі свого носа. Але мене отверезила записка лишена мені так недолуго на робочому столі, у якій брат прощався зі мною.

З очей починають капати сльози, як тільки я пригадую вміст рядків:

«Вибач мене, що прощаюсь ось так, але я не можу більше так жити. Біль розриває мене із середини. Він роз’їдає мозок, пробирається до кісток і скручує м’язи. Я повинен покінчити з цим. Люблю тебе. Твій С.»

Як я, здогадалася, де він? Джипіес у його телефоні, яке ми встановили один, для одного ще років два тому. На випадок, якщо хтось із нас загубиться, або постраждає. Та є багато випадків. Ось і зараз один із них.

Мені потрібно поспішити. Він має дочекатися мене. Я мало в це вірю, але, хоча, б маю надію. Сльози вже додушують. Перед очима пливе. Не розбираю дороги. Їду по пам’яті. Відчуваю, як машина наскакує на щось невелике, сковзає по асфальті і її заносить.

Мене кидає в бік і кермо вислизає з рук. Цього вистачає, щоби моя машина почала котитися в кювет.

Усе, що пам’ятаю це — гострий біль і темрява. Не знаю, скільки часу я провела в непритомності й чи взагалі лишилася живою. Світ, наче покинув мене, а я його.

Коли відкрила очі, то не могла повірити в те, що бачу. Я лежала в незнайомій мені кімнаті. Стеля пофарбована в біле. Повертаю голову в правий бік і бачу кам’яні стіни, як у стародавні часи.

Здригаюсь, коли моє тіло огортає холодом.

Не можу зрозуміти, де саме знаходжусь. Немов щось викреслила із пам’яті. Пробую пригадати, але нічого не пам’ятаю про себе. Ні хто я, ні звідки й тим більше, що я тут роблю.

Пробую піднятись із ліжка й добре все огледіти, але кістки ломить і, здається, шия ниє. Таке враження, що мене переїхав каток. Зітхаю. Обережно лягаю назад і чекаю свого часу. Може, хто і з’явиться. Буду чекати. Зараз усе одно нічого іншого не залишається.

О, чекати мені довелося досить довго. Я вже встигла помітити, що надворі смеркало, аж поки в мою кімнату не забігла сувора жінка, яка бачучи мене склала руки в боки. Дивлюсь на неї великими очима і кліпати боюсь.

— Прокинулась, ну, нарешті, — грубо заявила вона. Якби я могла рухатись, то підстрибнула б на місті від страху, але я залишилася так і лежати.

— Що, вибачте? — перепитала.

— Я думала, що не опритомнієш уже. Хоча все одно б не померла, якби й хотіла. Впала б у літургічний сон, от і по всьому, — плеснула в долоні, своїми припухлими руками.

— Я не померла б? Про, що це ви? Не можу ніяк зрозуміти, — здивовано запитую, бо все здається мені жахливо дивним.

— Потім дізнаєшся. Зараз принесу тобі ліків, а потім мій син прийде й огляне тебе, — швидко тараторить, покидаючи, кімнату.

Син? Огляне? По тілу пройшовся озноб. Хитаю головою, щоби прийти до тями і відразу ж прикладаю руку до чола. Зле мені. Взагалі не розумію, де знаходжусь.

Робити нічого, то ж я виявила бажання ще трохи поспати. Прокинулася від того, що мого чола, обличчя торкались чиїсь руки. Я з острахом затамувала подих. Нічого так не страшить, як невідомість.

— Прокинулась? Я лиш оглядаю тебе не лякайся, — чую приємний голос і відразу ж стає спокійно, без заспокійливого.

— Хто я? — відкрила одне око, поглянувши на незнайомця.

— Цього я не знаю. Ти мала потрапити до воріт Вірів, для перевірки, але опинилася чомусь на нашому дворі, — говорить він спокійно, присівши біля мене на стілець.

— Воріт Вірів? — відкрила повністю очі. Оглянула чоловіка, який зі мною говорив і побачила білі крила. Від здивування ледь не знепритомніла. Вони були такими білосніжними, що сліпили очі. Потім перевила погляд на обличчя, яке задалося мені досить привабливим. Справжній ангел з ангельським обличчям. Світле волосся, пухкі губи, блакитні очі. Прокліпалась, бо думала, що марево, але чоловік так і залишився таким. Ще й посміхнувся, від чого моє серце здавило спазмом.

— Так. Там проходять перевірку ті, хто померли. Когось відправляють до пекла, когось на небеса, а є такі, що залишаються тут. Між небом і підземеллям. Такі ось, як моя мама. Але ти інша. Ти опинилася тут без перевірки й це так дивно, — він потер підборіддя. А в мене в голові все ще лунало слова: «після смерті»

— Я що померла? — запитую захриплим голосом.

— По іншому сюди не потрапити, — стинає плечима й зітхає. — Пам’ять стирається з голови автоматично, щоби ти не прагнула створити переворот, або повернутися на землю. Щоби не пам’ятала, що з тобою сталося на землі, — пояснює він мені, чому я не пам’ятаю, хто я.

— Тобто я не знатиму, що зі мною відбувалось у минулому житті? — підтверджую його слова. Чоловік киває й моє серце завмирає. — Але ж це так жорстоко, — хитаю головою.

— А ні трішки. Ти уяви, що б робилося в нашому світі, якби люди, які сюди потрапили пам’ятали, хто вони? Тут би робився повний хаос. Тож це найкращий вихід.

— А для мене це не так, — надуваю губи, бо не можу в це повірити.

— Відпочивай. Я зайду до тебе завтра вранці, — встає з крісла й покидає кімнату. Я ж не можу прийти до тями. Що ж зі мною сталося на землі? Від того, що я не пам’ятаю, мені хочеться дізнатися ще більше. І я обов’язково дізнаюсь.

***